Admin Control Panel 

 Новый постСообщенияНастройкиДизайнHTMLКомментарииAdSenseСтатистикаВыход 
Drop Down MenusCSS Drop Down MenuPure CSS Dropdown Menu

пятница, 18 января 2019 г.

Кривоносова С.В. Дружківський завод Донецького товариства залізоробного і сталеливарного виробництв (Північна Донеччина: час, події, люди, 2018)

Ілюстрація 1. Відкриття Дружківського чавуноливарного, залізоробного і сталеливарного заводу Донецького товариства залізоробного і сталеливарного виробництв. 12 травня 1894 р.
Кривоносова С.В. Дружківський завод Донецького товариства залізоробного і сталеливарного виробництв // Північна Донеччина: час, події, люди: Зб. наук. праць. — Житомир: Вид. О.О. Євенок, 2018. – С. 103-113.

Кінець XIX століття - час промислової лихоманки. Іноземні промисловці активно вливають інвестиції в розвиток економіки “Нової Америки” - Донбасу, ввозять сюди цілі заводи і фабрики, які виробляють з вітчизняної сировини метал і різне обладнання.

5 липня 1891 року в Парижі створено “Донецьке товариство залізоробного і ливарного виробництв в Дружківці”, а через два роки був закладений перший камінь в будівництво металургійного заводу. Донецький завод в Дружківці працював 25 років, працював дзвінко, продуктивно, випереджаючи за рахунок сучасних технологій інші рейкопрокатні заводи на багато кроків вперед. Але події 1917-го року розхитали не тільки підвалини суспільства, вони кинули в безодню і політику, й економіку. Процвітаюче підприємство було зупинено, а її новітнє обладнання розтягнуто, розібрано по іншим заводам рішенням представників нової влади. Як загадкова Атлантида, завод був стертий, так би мовити, “з обличчя землі”. Але про його існування свідчать архівні джерела, будівлі цехів та житлові будинки, що збереглися, і навіть плити на старому “французькому” цвинтарі. Знайшлися цікаві матеріали, які розповіли про початок будівництва заводу французького акціонерного товариства в Дружківці.

З клопотання Бахмутських повітових земських зборів до Бахмутської управи: “Розвиток гірничої та заводської промисловості на півдні Росії має, без сумніву, дуже важливе значення в справі нашої вітчизняної промисловості, але, на жаль, експлуатація мінеральних багатств знаходиться в руках іноземців, які, піклуючись про власні вигоди, абсолютно ігнорують інтереси місцевого населення. До числа таких підприємств відноситься і щойно засноване в Бахмутському повіті Донецьке акціонерне товариство, яке виникло з ініціативи французько-підданих Пастера і Вердьє.

Задумавши влаштувати на широких засадах чавунно-плавильний і сталеливарний завод з механічною при ньому фабрикою, пп. Пастер і Вердьє зупинилися на думці збудувати такий поблизу ст. Костянтинівна, біля розгалуження Курсько-Харківсько-Азовської та Донецької Кам’яновугільної залізниць, в місцевості, що буяє мінеральними багатствами. З цією метою вони звернулися до землевласника Бахмутського повіту штабс-ротмістра Олександра Івановича Плещеева продати частину маєтку, власне прилеглу до ст. Костянтинівна. Не маючи ніякої потреби продавати свою землю і бажаючи, як корінний поміщик, надати місцевому населенню вигоди, п. Плещеев продав пп. Пастеру і Вердьє 140 дес. землі, з повного упевненістю, що на ній буде побудований завод і не зумовив останню обставину ніякою неустойкою, покладаючись виключно на чесні відносини і поважність покупців”.

Пастер і Вердьє придбали також суміжні з маєтком Плещеева ділянки землі у селян села Сантуринівка та інших в кількості 104 десятини, збільшивши площу своїх володінь до 244 десятин. Але, розробивши в червні 1891 р. Статут акціонерного товариства, розпочали будівництво металургійного заводу ... в районі Дружківки. Як з’ясувалося, акціонери придбали землі в маєтку Борисовських біля самого кордону з Харківською губернією.

На підставі звернення повітових земських зборів, Бахмутская повітова управа повідомляла зборам, що “будівля заводу на кордоні Харківської губернії незручна й в адміністративному відношенні, тому що маєток Борисових відстоїть в 40 верстах від м. Бахмута і, крім того, в економічних відносинах тяжіння заводу буде лежати до Харківської, а не до Катеринославської губернії”.

Губернська управа знайшла мотиви для порушення клопотання недостатніми і не зважилася дати висновок на користь порушення справи від імені губернських зборів. Висновок було дано на користь іноземних промисловців: “1105. З питання про будівництво в Бахмутському повіті заводу Донецьким товариством залізоробного і сталеливарного виробництв з ініціативи французько-підданих Пастера і Вердьє, збори, більшістю одного голосу, постановили: клопотання Бахмутського земства відхилити”.

Обравши для підприємства більш вигідну місцевість та заручившись підтримкою губернської влади, французькі акціонери приступили до облаштування металургійного заводу в Дружківці.

І, тим не менш, спірне питання між місцевими та іноземними землевласниками було врегульовано, і це видно в Статуті товариства:

“Государ імператор, за положенням Кабінету Міністрів, височайше повеліти зволив надати дозвіл французьким громадянам Пастеру, Вердьє та Шанову й російським підданим інженеру К. Л. Мсціховському і землевласникам Катеринославської губернії А.І. Плещееву й В.А. Плещееву заснувати акціонерне товариство під назвою “Донецьке товариство залізоробного і сталеливарного виробництв”.

Товариство було засновано 5 липня 1891 року з метою будівництва біля ст. Дружківка Курсько-Харківсько-Азовської залізниці чавуноплавильного, залізоробного і сталеливарного заводу з механічною при ньому фабрикою. В його плани входило придбання та експлуатація кам’яновугільних копалень, родовищ залізних, марганцевих та інших руд, покладів вапняку, доломіту та інших вогнетривких матеріалів, торгівля названими матеріалами і предметами виробництва.

Основний капітал товариства - 1,5 млн. руб. золотом - був розділений на 12 тис. акцій, по 125 рублів золотом, прирівняних до 500 франків, 19 фунтам стерлінгів, 16 шилінгам шести пенсам і 405 імперським німецьким маркам.

Контора товариства розташовувалася в С.-Петербурзі за адресою: Кінногвардійський бульвар, № 11. Голова правління Едуард Карлович Пастер жив в Парижі, директори правління Микола Павлович Зволинський і Людвіг Казимирович Мціховській - в С.-Петербурзі. Управлінням справами товариства займався інженер Арман Миколайович Паскьє, який жив в Дружківці.

Заручившись замовленням на випуск рейок до 2 млн. пудів на рік (протягом трьох років), завод був закладений 16 (28) квітня 1893 р.

“У Дружковку на трійках завітали духовенство із Святогірського монастиря, пристав із земським начальником, місцеві поміщики, бакалійники. Трохи пізніше з’явилися директор майбутнього заводу Ернест Паскьє та його партнери. Одягнені всі були, як і личить в подібних випадках, церемоніально - фраки, легкі напівпальто, циліндри, рукавички. У деяких на чорних тасьмах бовталися моноклі. Лунали гучні голоси, сміх, чулася в основному неросійська мова. Настоятель Святогірської обителі отець Антоній відслужив молебень, освятив місце, присутні прослухали кілька підлесливих промов місцевого начальника. На наступний день потягнулися низкою похмурі, тяжкі будні будівельників” (іл. 1).

Початковий капітал товариства (6 млн. франків) було збільшено у 1894 р. до 10 млн. франків [15].

У лютому 1894 р. почали працювати коксові печі, 12 травня 1894 р. при великому скупченні народу була запалена перша домна, і через сім днів вона видала перший метал.

Продуктивність домни - 150 тонн металу на добу, уловлювання газів - бічне, їх очищення проводилося в двох газоочисниках. Газопроводи трубчасті, зовнішні; чотири повітронагрівальних прилади системи Каугірса. Котли подвійні корнваллійскої системи нагрівалися газами від домни. Димова труба висотою 80 метрів. Ливарний двір стояв окремо від печі і з’єднувався з нею мостом. Працювали 42 коксові печі системи Бернарда, шеститонні з 48-годинним циклом. При них - “промивальна фабрика” системи Шостермана і Кремера продуктивністю 36 тис. пудів в день. Водопостачання - від річки Кривий Торець, на якій була побудована гребля.

У 1894 році вже діяли майстерні спеціально для ремонту заводу - ливарна, механічна і котельня, а також лабораторія. Будувалися: сталеливарний бесемерівський цех, в якому три 10-тонних конвертора, прокатна майстерня рейкова з реверсивною 8-ми циліндричною машиною для прокатки в дві зміни 52 тис. пудів на добу і рейкобалкова майстерня. Велися підготовчі роботи з пуску другої домни, мартена та листопрокатного стану. Планувалося збільшити кількість домн і розвинути на заводі галузі жерстяного виробництва з метою випуску корисних виробів - покрівельних листів та ін.

У 1894 р. зафіксовано 1970 робітників, з яких 1300 працювали виключно на будівлях. Завод взяв замовлення в уряду на 6 млн. пудів рейок за ціною 1 руб. 55 коп. за пуд, із зобов’язанням розпочати постачання в 1895 р. Крім того, заплановано було закінчити в літню пору будівництво будинків для робітників, розміщених в наметах і, частково в будинках, куплених у Борисовського разом із землею, але занадто віддалених від заводу.

Платню робітники отримували один раз на місяць. Розміри зарплати: чорноробам - 60 коп. в день взимку, влітку - 80 коп., майстровим - від 90 коп. до 4 руб. в день.

На чолі справи стояв французький інженер Ю. Флего. Доменним виробництвом завідував французький інженер Барраль, помічник - російський гірничий інженер Пащенко. Сталеливарним виробництвом керував бельгійський інженер Лятеніс, прокатом рейок завідував російський гірничий інженер Штельбрінк.

У травні 1895 р. пущені бесемерівське відділення та рейкопрокатний стан, число робітників - 1419 осіб. У 1897 р. почала працювати друга доменна піч [15. С. 69-70].

У 1895 р. було виготовлено 1.049.253 пудів рейок. У 1897 р. завод виготовив 4 млн. 800 тис. пудів рейок і зайняв 1-е місце серед 10 рейкопрокатних заводів Росії. Кількість робітників Дружківського заводу - 2400 осіб [3. С. 36].

У 1899 р. - директор Людвіг Каміновіч Ламарш (іноз.). Чавуну - 5733 т. п., стали - 3485 т. п., робітників - 2612 осіб [9. С. 446].

У 1900 р. головний офіс розташований в м. Варшаві, вул. Фоксаль, буд. 11. Правління: голова Едуард Карлович Паскье, директори Н. П. Зволинський, Л. К. Мціховський і С. Вердье. Представник в С.-Петербурзі - Павло Аполлонович Скальковський.

У 1900 р. продуктивність дійшла до 4.731.083 п. чавуну, 5718384 пудів заліза і сталі у вигляді напівпродукту та 3.219 пудів металевих виробів. Валовий прибуток в 1900-1901 рр. склав 75,2 тис. руб.

У 1901 р. випущено: чавуну - 5.733 т. п., стали - 3.485 т. п. Робітників І 2612 осіб. Директор - Людвіг Каміновіч Ламарш [11. С. 446].

У 1903 р. рухомий склад: локомотив-танк 30 т, локомотив “зозуля” 15,5, 8 т; кран паровий рухом. У 10 і 8 т, платформи і вагони. Ваги залізничні. Шляхи - 12 верст, 30 стрілок.

У 1905 р. - голова Е. К. Пастер, керуючий заводом А. Н. Паскьє.

У складі Донецького товариства перераховані: рудник “Євгенівська” (м. Кривий Ріг. Херсонської губ., Видобуток залізних руд); Дружківський чавуноливарний, залізоробний і сталеливарний завод; Дружківські каменоломні при ст. Дружковка [14].

У 1906 р. вивіз чавуну склав 2.258,86 т. п„ в 1907 - 1.793, 76 тощо.

У 1906 р. була запущена третя доменна піч, в 1907 - четверта доменна піч, в 1908 р. - третя мартенівська піч.

У 1908 р. - керуючий заводом Петро Альфр. Куад. Основна продукція: чавун ливарний і передільний, болванка і заготівля, сталеві виливки, балки двотаврові, рейки; залізо: сортове, листове і дротове та ін. [7].

У серпні 1908 р. Дружківський рейкопрокатний завод переживає фінансову кризу, “яка може закінчитися звільненням не пізніше цієї осені 2500 робітників. У квітні ц. р. на заводі працювало 2773 осіб, тепер уже залишилося 2430. Масовий розрахунок цих робочих, до якого адміністрація заводу може вдатися, не може не відбитися згубно, на спокої ввіреного мені району. Внаслідок цього, бажаючи знайти заходи до запобігання настільки небажаного явища, я мав бесіду з французьким генеральним консулом, який спільно з адміністрацією заводу запевнив мене в тому, що ними будуть вжиті всі заходи до продовження робіт. Завод має замовлень на 1 млн. пудів рейок, якісь надає за призначенням. Він не може лише за нарядами М. П. С. Заводу залишилося отримати додатково цих нарядів ще на 500 тис. пудів. Якщо він отримає замовлення, то благополучно мине кризу. Внаслідок чого я знаходив би необхідним увійти в зносини з М.П.С. з проханням не затримувати зазначені наряди заводу, що буде мати бажано важливе значення для спокою в гірничозаводському районі У званні камергера Найвищого двору А.Н. Крейстон”.

За даними за 1910 р. завод розділений на: доменний цех з коксовими печами; сталеливарний цех, що складається з бесемерівсько- го, мартенівського і цегляного відділень, а також ресорної майстерні; прокатний цех; механічний цех. Головний директор заводу - Іллер Артур Юлійович [12. С. 280].

У 1912 р. річна продуктивність Дружківського заводу становила 6.405.091 руб. Номенклатура виробів: чавун, болванки бессемер. і мартенівськ., болванки обтиснуті, рейки залізничні і рудні, балки, листове і сортове залізо, дріт, ресори вагонні і екіпажні [5].

З “Короткого опису заводу Донецького товариства залізоробного і сталеливарного виробництв в Дружківці та його продуктивності” від 1911 р.: “Найбільша кількість робітників припадає на травень 1912 року - 3457 осіб. За 1911 рік продано виробів - 8.874,3 тис. пудів, продажна вартість яких склала 9.215,5 тис., рублів”.

Далі йде опис обладнання і продуктивності окремих цехів. У цей час діють 3 доменних печі і одна ремонтується. Добова продуктивність печей - від 10000 до 15000 пудів.

“Крім рудника “Євгенівська” в Херсонській губ., Донецьке товариство володіє Карнаватським, Лихманівським і Тарапаковським (в компанії з Брянським заводом і товариством Криворізьких залізних руд). Йому належать кам’яновугільні рудники Голубовського, Берестово-Богодухівського Гірничо-промислового товариства на Військових землях в Кальміуському гірничому окрузі та в Алмазному гірничому окрузі Катеринославської губ. Кар’єри вапняку товариства знаходяться в Катеринославській губ. біля села Шахове, в 20 верстах від Дружківки.

Коксові печі (118 штук, системи Копе) знаходяться на заводі, газами цих печей користуються для топки парових котлів (архів музею машзаводу).

Цехи і число робочих по цехах на 1 червня 1912 року:
-доменний цех (хімлабораторія - 22 чол., коксове відділення - 120, доменні печі - 314);
-сталеливарний цех (бесемерівський відділення -174, мартенівське - 256, цегляна - 81);
-прокатний цех (великосортний стан - 125, дротяний стан і 73, дрібносортний стан - 73, середньосортний стан - 63, листопрокатний стан - 102, рейко-обробний стан і 159);
-навантаження і відправка - 269; вальці-токарний цех - 33;
-механічний цех (механічне відділення - 96, котельне - 141, каменярі і чорнороби - 55, чугунолитейное відділення - 80, модельна майстерня - 13);
-електричний цех - 43; ресорна майстерня - 83; машиністів - 241; рух - 54; загальний цех - 73; вивантаження матеріалів І 219; магазин - 7; сторожа - 56; економія - 79; контора - 7; підрядники - 180; поліція - 28.
Разом - 3563 осіб.

У 1909 р. працювало - 2281 осіб. В 1910 - 2500 осіб. В 1911 - 2863 (з архіву музею машзаводу).
На 1912 р. в. с. керуючого - інженер Еміль Карлович Ліндер, гол. бухгалтер - Карл Павлович Утвілер” [1. С. 96].

У 1913 р. на заводі 64 машини загальною потужністю 20 тис. кінських сил, 3 доменних печі з продуктивністю 10-15 тис. пудів на добу, 4 мартенівських печі, понад 100 коксових печей. Кількість робітників - 3600 осіб, річне виробництво - 12 млн. руб.

На 1914 р. через 7,7 млн. руб. основного капіталу товариства 6,2 млн. руб. доводилося на французький. З початком Першої світової війни завод став отримувати військові замовлення: виготовлялися броньові листи, снаряди, хімічна продукція. У 1915 р. завод виробляв в середньому 10 млн. пудів чавуну на рік. На 1915 р. доменні печі, заводи сталеливарний, рейкопрокатний і залізоробний Донецького товариства займали територію в 750 десятин [2. С. 37].

У роки першої світової війни на базі Донецького заводу працював хімічний завод. 8 лютого 1916 р., між бельгійською фірмою “Олів’є Піетт” і Головним артилерійським управлінням було укладено контракт на будівництво в Дружківці коксових печей з рекуперацією побічних продуктів і бензольного заводу при них. Пуск заводу намічався на березень-квітень 1916 р., але умови воєнного часу не дозволили завершити монтаж заводу в термін. Тільки в червні 1916 р. завод зміг приступити до випуску продукції. Спочатку, шляхом поступового охолодження і промивки газу на заводі отримували сирий бензол, рідку кам’яновугільну смолу, нашатирний спирт. Шляхом подальшої переробки з цих основних первинних продуктів отримували креозотові масла, нафталін, пек, сірчанокислий амоній, вибухові речовини (ксіол, толуол).

Хімічний завод Донецького товариства входив в список гірничих (металургійних) заводів, що знаходяться в губернії і підлеглих Гірничому управлінню Південної Росії [6]. З плином часу Донецький завод розширився за рахунок коксохімічного заводу, число печей якого збільшилася до 210. Основним споживачем продукції заводу був Охтинський завод вибухових речовин, контракт з яким укладено в лютому 1915 року. Контрактом була передбачена поставка 300 пудів толуолу щомісяця протягом 6 років [4].

За січень 1916 р. виплавлено 707.065 пудів. Роботу заводу показують рапорти окружного інженера в Гірничий Департамент.

Від 12 жовтня 1916 р.: “На заводі Донецького товариства, внаслідок слабкого надходження палива, відсутність вугілля і нестачі коксу, цього числа зупинені; 1) всі коксові печі, включаючи і печі з рекуперацією, що обслуговують бензоловий завод, 2) одна доменна піч. Намічається зупинка другий доменної печі. Означенні зупинки викликають недолік пари і скорочення продуктивності прокатного відділення. Якщо завод не буде забезпечений паливом, буде завод зупинений повністю”.

Від 16 жовтня; “Через відсутність на заводі коксового вугілля 14 жовтня було пущено в хід 70 коксових печей з рекуперацією побічних продуктів. Зазвичай же коксові печі в числі 134-х і доменна піч № 3, продовжують діяти”.

Від 14 грудня: “3 огляду на неотримання вугілля зупинилося прокатне відділення. А відсутність прокатного металу змусило зупинку снарядних пресів”.

Від 20 грудня: “19 грудня 1916 р доменна піч № 2 була зупинена через відсутність коксового вугілля. У дії перебувала тільки одна доменна піч”.

З лютого 1917 р.: “Через відсутність кам’яного вугілля на Донецькому заводі в Дружківці не діють цехи: рейкопрокатний, рейкообробний, листопрокатний, дротяний і бесемерівський”.

9 лютого 1917 р.: “... крім зупинки всіх прокатних станів, бесемерівського відділення і всіх звичайних коксових печей, в числі 134-х, 8 лютого зупинені також і половина коксових печей з рекуперацією, загальна кількість яких, становить 70”.

У зв’язку з революційними подіями 1917 р., успішна робота підприємства стала давати збої. 7 лютого 1917 р. ротмістр Бондаренко доносив (секретно) головному начальнику губернського жандармського управління про те, що на заводі, “внаслідок недоотримання вугілля, призупинено виконання робіт в наступних цехах: рейкообробному, рейкопрокатному, листопрокатному, дротовому і бессемеровському. Згаданий завод працює на оборону країни”.

1 березня окружний інженер доповідав: “13 лютого завод ДТ абсолютно зупинився, включаючи снарядним і бензольне відділення і лише одна доменна піч була пущена 20-го числа”.

13 березня 1917 р. зупинилися снарядне і бензольне відділення. Через відсутність палива продуктивність падала з кожним днем (уряд ввів на паливо монополію). Випуск продукції склав: в квітні - 504 т. п., травні - 470 т. п., червні і 483 т. п., липні - 393 т. п., серпні - 360 т. п., вересні - 310 т. п..

У жовтні 1917 р. на Донецькому заводі працювало 5262 осіб. На початку листопада 1917 р. завод був повністю зупинений.

10 квітня 1918 р. була опублікована “до загального відома” про розрахунок робітників і службовців. 14 квітня 1918 р. керівництво заводу - керуючий справами інженер Петіжан, головний інженер Англь та його помічник інженер Шабер - визнали за необхідне провести негайний розрахунок робітників.

Громадянин Петіжан заявив: “... з огляду на те, що завод фактично був закритий Орловим, представником Тимчасового уряду ще в кінці жовтня й із самого часу заводоуправління платило повністю за колишніми розцінками, громадянин Петіжан не вважає за можливе сплатити більш ніж за 24 дня, згідно з нормами колективного договору робітників по металу, але, беручи до уваги вказівку Комісара Праці на необхідність застосування і в даному випадку декрету Ради Народних Комісарів від 25 січня 1918 року, вважаючи за потрібне підкоритися розпорядженням комісара Праці Донецької республіки В. Магідова про сплату з 10 квітня 1918 року, вважаючи що з цього дня було опубліковано до загального відома про розрахунок робітників і службовців, а тому сплатити за 36 днів, рахуючи вищевказаний термін, а саме 10 квітня 1918 року”.

Під документом свої підписи поставили: комісар праці Донецько-Криворізької республіки В. Магідов; французький Харківський консул Ебер; представник заводоуправління (за громадянина Петіжана за дорученням) Шабер Англь; представники робітників: Мануйлов, Денисов, Педан [13].

Так закінчив свою діяльність металургійний завод в Дружківці.

Література та джерела
1. Адрес-календарь и памятная книжка Екатеринославской губернии на 1912 год. - С. 96.
2. Ведомость о землевладении Бахмутского уезда. - Бахмут, 1915. - С. 37.
3. Верховский В. Исторический очерк разных отраслей железнодорожного дела и развития финансово-экономической стороны ж. дорог в России по 1897 год включительно. - С.-Петербург, 1901. - С. 36.
4. Горнозаводское дело. - 1917. - № 28-29.
5. Довідкова книга з торгівельно-промислової частини для імператорських російських консулів. - С.-Петербург, 1912. і відділ 14. - Список російських торгових і промислових фірм.
6. Екатеринославский адрес-календарь за 1916 год.
7. Иванов П., Хачко А. Справочная книга русских и иностранных промышленно-технических предприятий (металлургических и механических) правления и представительства которых находятся в С.-Петербурге, на 1908 год / П. Иванов, А. Хачко.
8. Краткое описание завода Донецкого общества железоделательного производств в Дружковке и его производительности, 1911 г.
9. Металлургическая и заводская промышленность Екатеринославской губернии. Статистический обзор за 1899 г. - С. 446.
10. Отчет Начальника Горного Управления Южной России за 1911 г. - Екатеринослав: типография губернского земства, 1912 г.
11. Памятная книжка и адрес-календарь Екатеринославской губернии на 1901 год. - С. 446.
12. Памятная книжка и адрес-календарь Екатеринославской губернии на 1910 год. - С. 280.
13. Протокол засідання представників заводу Донецького товариства Дружківки з питання виплати заробітної плати робітникам, у зв’язку із закриттям заводу від 14 квітня 1918 року / ДОДА. - Ф. 2109. - On. 1. - Спр. 218. - А. 3.
14. Покажчик діючих акціонерних підприємств і торгових домів, 1905 р. / ДОДА. - Бібл. фонд. - Інв. № 20234.
15. Рагозин Е. И. Железо и уголь на Юге России. - С-Петербург, типография Исидора Гольдберга, Екатерин, кап., 1895. - С. 69,70.

Розміщено з люб'язного дозволу автора.