Контакти
RSS
Кулішов М. В. Заселення, побут і духовне життя слободи Новоселівка в XVIII–XIX ст. Криволуцькі читання – 2019: Духовна і матеріальна спадщина Кривої Луки та сіл середнього Придінців'я: зб. іст.-краєзнав. праць. Лиман, 2019. С.86-93.
«По лісовій дорозі, при річці Нетрiус, розташована волосна слобода Новоселівка, в якій налічується близько 8 тис. жителів і проводяться щотижневий базарний торг і один в році ярмарковий», такий опис про слободу дано в 1903 році [1].
Досі залишається невирішеною проблема: встановлення дат заснування багатьох не лише малих, але й великих населених пунктів. Тому не дивно, що серед них - слобода Новоселівка. Назва Новоселівки топонімічно говорить сама за себе - «нове селище», «новосілка» [2]. Деякі спроби в цій області вже робилися, але, як правило, вони були продовженням старих міфів, необґрунтовано створених старими лиманськими краєзнавцями та вписаними в «Iсторію міст і сіл Донецької області УРСР»: «Новоселовка (до 1808 года – хутор Заболочанский). Хутор Заболочанский основан в XVII в.» [3]. Досі ці помилкові і необґрунтовані відомості продовжують повторювати як краєзнавці, так і більш професійні історики [4]. Навіть відомий вчений-топоніміст В.В. Лучик намагається розібрати топоніміку назви хутора, якого ніколи не існувало, і все через помилку в виданнi «Історія міст і сіл УРСР». Він пише «Істор. ойконім Заболочанський постав унаслідок Заболочан- або заболочани «ті, що живуть за болотом» [5]. Тут, мабуть, виникла плутанина з хутором Заборянський, який дійсно існував на Лиманщинi, але знаходився по річці Жеребець, на північ від Ямполя.
На сьогоднішній день ще не знайдено документа, який повністю відкриває точну дату заселення Новоселівки. Однак, ми можемо встановити деякі тимчасові рамки: це період 1760-х рр. XVIII століття. У той час відбувається масове заселення Придінців’я, і виникає ряд нових населених пунктів, таких як слободи Лиман, Крива Лука та iншi.
Землі, на яких з’явилися перші хутори майбутньої Новоселівки, здавна належали Святогірській обителі. При річці Нетриус монастир мав сінокоси і пасовища, де випасалися табуни монастирських коней, а також знаходився невеликий монастирський хутір [6]. Першу письмову згадку про жителів Новоселівських хуторів знаходимо в Метричній книзі Введенської церкви села Студенок за 1767 рік [7]. До цих же років і відноситься i перша картографічна згадка: на карті 1771 року показано селище Новоселiвка [8]. Також, мабуть, це перша карта, де позначена слобода Лиман.
Слобода Новоселiвка була найбільшою за кількістю проживаючих підданих серед населених пунктiв, які знаходилися у власності Святогiрського монастиря. В 1780 році, за даними Слобідсько-Української губернської канцелярії про володіння і підданих Святогірського Успенського монастиря, до нього належали такі селища: Студенок — 228 селян чоловічої статі (далі — ч.с.); Банне — 95 селян ч.с.; Ярова — 136 селян ч.с.; Новоселівка — 350 селян ч.с; Нижнє і Верхнє Нетріуське — 59 селян ч.с.; Богородичне — 286 селян ч.с.; Пришибне — 67 селян ч.с. [9]. Вони не оподатковувалися державними податками і працювали виключно на монастирських землях на умовах Святогірської обителі.
Піддані черкаси хутора Новоселівка Святогорського Успенського монастиря були в приході Введенської церкви с. Студенка до 1778 року, а в 1779 році підданих черкас переводять в прихід новоспоруджуваної церкви Іоанна Богослова у військовій слободі Шандриголове [10], що було значно ближче: від Новоселівки до Студенка було 15 верст, а до Шандриголового - всього 3 версти [11; 12].
З 1784 року новоселiвцiв переводять назад в прихід Введенської церкви Студенка. Прихожан Введенської церкви поділяють на два прихода: священика Іоанна Жукова (Богородичне, Ярова, Студенок) і священика Петра Котелевського (Новоселівка, Ярова, хуторiв Середній та Верхній) [13].
У 1787 р. внаслідок Катерининської реформи Святогірська обитель, як і багато інших монастирів, була закрита. Все монастирське майно і землі були віддані в казну. Піддані монастиря з закриттям обителі з 1786 року разом з майном і земельними володіннями були передані до державної казни. У приходi Введенської церкви Студенка піддані черкаси залишаються до 1788 року, а згодом їх переводять в прихiд Шандриголовської церкви. Один прихід - військові обивателі Шандриголового, хутора Карпівка, і другий - піддані черкаси хутора Середній та Новоселівки [14].
А згодом, у 1790 роцi «были пожалованные Ея монаршей властью в вечное и потомственное владение генерал фельдмаршалу и разных орденов кавалеру светлейшему князю Григорию Александровичу Потемкину, а по смерти его в 1794 году доставшиеся по наследство генерал поручику и разных орденов кавалеру Василию Васильевичу Энгельгартду» [15].
У 1794 році Новоселівка поповнюється жителями – великоросійськими кріпаками, переведеними сюди власником Святогірського маєтку генерал-поручником Василем Васильовичем Енгельгардтом, купленими у княгині Долгорукової з Калузького намісництва: Перемишльського повіту села Троїцьке, Осипiвка, Капистине, Погребище, Макового; Серпейського повіту з села Цепового та деревнi Пещаловой; Мещовського повіту з деревнi Варварова [16].
У зв’язку з цим у 1806 році в слободі Новоселівка стараннями прихожан і дійсного таємного радника Василя Енгельгардта будується власний кам’яний однопрестольний храм на честь священномученика Григорія [17]. Храм проіснував до 1936 року. Відразу ж після закриття в ньому зробили клуб. У 1991 році Григорівський храм в Новоселівці відновлений.
У 1811 році в селі Новоселівка було 132 сім’ї (587 осіб) малоросіян і 83 сім’ї (230 осіб) великоросів [18]. У 1830 році у спадок, після смерті покійного Дійсного Таємного Радника Василя Васильовича Енгельгардта, Святогірської вотчини піддані крестьяни слободи Новоселівки передаються передаються поміщиці Дійсній Таємній радниці княгині Тетяні Василівні Юсуповій [19], а в 1842 роцi, після смерті княгинi Юсупової, перейшли у спадок до її сина від першого шлюбу - поміщика і дійсного статського радника Олександра Михайловича Потьомкіна, де i перебували до cкасування кріпосного права [20].
До нас дійшли цікаві відомості про побут слободи Новоселівка. У 1880 роцi в «Харьковских губернских ведомостях» була надрукована гарна, ґрунтовно опрацьована стаття священика Григорівської церкви сл. Новоселівки Миколи Гавриловича Дикарьова «О чумачестве в слободе Новоселовке и ближайших к ней местностях Изюмского уезда, до и после проведения Курско-Харьковско-Азовской железной дороги» [21]. Микола Дикарьов був призначений в слободу Новоселівка в 1849 році і застав в ній чумацький промисел у найбільшому розквіті.
Як вже згадувалося раніше, Новоселівка ділилася населенням на дві частини - українську і російську. Українське населення займалося переважно чумацтвом. Це було єдине селище в волості, та й на всій території сучасної Лиманщини, де був розвинений цей промисел. А російське населення займалося виключно заготівлею дерева і теслярством, так звані «пильщики». В Новоселівці з 300 дворів 160 чумакувало. У них нараховувалося до 1500 пар волiв. А на кожного господаря доводилося більш ніж по дев’ять пар волів.
Чумаки перевозили різні речі. З настанням весни, брали з найближчого міста Слов’янськ топлене сало, а з інших навколишніх місцевостей - пшеницю, льон, борошно і відвозили в Таганрог, Бердянськ, Маріуполь. З Таранрога або Ростова брали рибу, ікру, вино, дерев’яну олію (нижчий сорт оливкової олії, використовувалась у примітивних світильниках - М.К.), родзинки, ріжок (т.зв. «цареградські боби» - М.К.) та інші товари і везли на Курський Коренський ярмарок або в Білгород. Деякі товари відправляли навіть у Москву, Нижній Новгород й інші міста Російської Імперії. Чумакам доводилося бувати навiть і в Астраханській губернії, в Криму, Бессарабії, Білорусі і Польщі. Але з розвитком мережі залізничного сполучення країною цей промисел занепав і з часом взагалі залишився в минулому.
Список використаних джерел:
1. Семенов-Тян-Шанский В.П. Россия. Полное географическое описание нашего отечества. Том 7. Малороссия. – С.Петербург: А.Ф. Девриен, 1903. – С.283.
2. Лучик В. В. Етимологічний словник топонімів України / В. В. Лучик; відп. ред. В. Г. Скляренко. – К.: ВЦ «Академія», 2014. – C. 355.
3. Історія міст і сіл УРСР. Том 5. Донецька область. – К.: Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1970. – С.525.
4. Пасичник Н.И. Краснолиманщина: вчера, сегодня, завтра. – АОЗТ; АПП, 2007. – С. 309.; Клименко Л.В. Моє дороге коріння. Від історії краю до історії роду: док. повість / Людмила Клименко. – Харків: Видавець Іванченко І.С., 2014. – С. 171.; Дєдова Я.Д. Заселення Святогір’я у XVII — першій половині XVIIІ ст. (до питання про козацьку колонізацію середнього Подінців’я) // Святогір’я в історії козацтва (до 415 річниці заснування фортеці Цареборисів). Збірка наукових праць. — Святогірськ: КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м. Святогірську»; Донецьк: ПП «ВД «Кальміус», 2014. – С.59.
5. Лучик В.В. Етимологічний словник топонімів України / В. В. Лучик; відп. ред. В. Г. Скляренко. – К.: ВЦ «Академія», 2014. – C. 355.
6. Дедов В.Н., Карачинцев В.Н. Святогорск в составе административно-территориальных образований Слободской Украины XVII-XIX веков // Святогірський історико-архітектурний заповідник. Збереження, дослідження, реставрація культурної спадщини. Науковий збірник. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 35-й річниці створення державного історико-архітектурного заповідника у м. Святогірську. 27-28 травня 2015 року, м. Святогірськ Донецької обл. – Донецьк: «Донбас», 2015. – С. 11.
7. Метрична книга Введенської церкви села Студенка за 1767 рік (ЦДІАК України. Ф. 1989. Оп.1. Спр.555. Арк.89)
8. Карта положению мест между города Бахмута и полуострова Крыма, с частию Азовскаго моря, тоже и Днепра; с показанием на оной cпособностей тракта от Бахмута до Генического пролива, а оттоль - до крепости Арабат и города Кефы (около 1771 года) [Електронний ресурс] // Папакома — забытые страницы истории Северного Приазовья. – Режим доступу до ресурсу: http://papacoma.narod.ru/maps/way_bakhmut_arabat.htm.
9. Дєдов В.М. Питання підпорядкування Святогірського монастиря в умовах адміністративно-територіальних реформацій другої половини XVIII століття. // Святогірський альманах-2016. Збірка наукових праць. КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м. Святогірську». – Харків: ФОП Панов А.М., ТОВ «Дєоніс Плюс», 2016. – С. 109.; Дєдов О.В., Дєдова Я.Д. Джерела до літопису Святих Гір у XVIII ст.// Святогірський альманах 2018. Збірка наукових праць. КЗ «Державний історико-архітектурний заповідник у м. Святогірську». – Харків: Федорко, 2018. – С. 204.
10. Сповідні розписи слободи Шандриголової новоспоруджуваної церкви Іоанна Богослова за 1779 рік (ЦДІАК України. Ф. 1989. Оп. 1. Спр. 571. Арк. 225).
11. План Славянского уезда Екатеринославского наместничества 1787 года (Російський державний військово-історичний архів (РДВІА). Ф. 846. Оп. 16. Спр. 18725. Арк. 41 об.–42).
12. Уменьшенный Геометрический Генеральный план Изюмского уезда Слободской Украинской губернии. Сочинен 1797 года (Російський державний історичний архів (РДІА). Ф. 1350. Оп. 312. Спр. 250). Висловлюю подяку Максиму Меценко за надану карту.
13. Сповідні розписи села Студенка Введенської церкви за 1784 рік (ЦДІАК України. Ф. 1989. Оп. 1. Спр. 587).
14. Сповідні розписи слободи Шандриголової церкви Іоанна Богослова за 1788 рік (ЦДІАК України. Ф. 1978. Оп. 1. Спр. 26).
15. Ревізька казка 1795 року слободи Новоселівка малоросiйської (Державний архів Харківської області (ДАХО). Ф. 31.Оп. 141. Спр. 73)
16. Ревізька казка 1795 року слободи Новоселівка великоросiйської (ДАХО, Ф. 31 Оп. 141, Спр. 110).
17. Самойлович И.И. Справочная книга для Харьковской епархии: Сведения о церквах, приходах, штатах причтов, наличном составе их, средствах содерж., шт. и проч. крат. сведения о монастырях..., духов.-учеб. заведениях Харьк. епархии / Сост. секретарь Харьк. духов. консистории Иван Самойлович. - Харьков: Рус. типо-лит., 1908. - С. 191.
18. Ревізька казка 1811 року слободи Новоселівка (ДАХО, Ф. 31 Оп. 141, Спр. 132).
19. Ревізька казка 1835 року слободи Новоселівка (ДАХО, Ф. 31 Оп. 141, Спр. 249).
20. Ревізька казка 1850 року слободи Новоселівка (ДАХО, Ф. 31 Оп. 141, Спр. 346).
21. Дикарев Н. О чумачестве в слободе Новоселовке и ближайших к ней местностях Изюмского уезда, до и после проведения Курско-Харьковско-Азовской железной дороги /Сообщение свящ. Николая Дикарева // Харьковские губернские ведомости – 1880. – №.272. – 23 октября. – С.1-2.