Зупинний пункт «Кліщіївка» Лиманської дирекції Донецької залізниці
У контексті децентралізаційної реформи в Україні, що розпочалася у 2014 році, та яка супроводжується передачею значних повноважень і фінансових ресурсів від державних органів до органів місцевого самоврядування, зросла увага до проблем формування локальної ідентичності як одного з ключових чинників сталого розвитку об’єднаних територіальних громад. Особливого значення в цьому процесі набувають дослідження локальної історії та краєзнавства, які покликані зберегти та осмислити історичне минуле населених пунктів, їх культурні, соціально-економічні та ментальні особливості.
Бахмутська міська територіальна громада, утворена 26 червня 2019 року відповідно до Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад», охопила місто Бахмут і низку малих населених пунктів – сіл та селищ, кожне з яких має свою унікальну історію, традиції та культурну спадщину. Проте повномасштабна військова агресія Російської Федерації, що розпочалася у 2022 році, суттєво змінила долі цих територій. Села громади стали ареною запеклих бойових дій, зазнали окупації та значних руйнувань.
У цьому контексті дослідження історії малих населених пунктів Бахмутської громади набуває особливої наукової та суспільної значущості. Метою авторів цієї статті є краєзнавча розвідка про один із таких населених пунктів – село Кліщіївка, що охоплювала б його історію від часів заснування до сьогодення.
Село Кліщіївка (до 1945 року – Карлівка) [1, с. 36] розташоване на південній околиці Бахмута, на відстані приблизно 9 км від центру міста.
Історія села починається з останньої чверті ХVІІІ століття, коли «С целью скорейшего заселения Бахмутской провинции, произведена была нарезка земель для казенных слобод и ранговых дач для помещиков, сусловием возможно скорейшего их заселения „народом семейным и оседлым, из дозволенных мест"» [2, с. 47]. На південній околиці Бахмутської фортеці земельну ділянку площею 1700 десятин отримав секунд-майор Карл Томас [3, с. 29], помічник коменданта Азовської фортеці [4, с. 146]. У 1782 році на цій ділянці проживало лише три родини, які стали першими жителями с. Карлівка, назва якого походить від імені володаря землі – Карла Томаса. Відомі імена перших поселенців – це були «малоросіяни» (українці – авт.):
Корній Іванович та Тетяна Федорівна Мірошник;
Гаврило Іванович та Тетяна Герасимівна Науменко;
Семен Олексійович та Олена Андріївна Тупота.
У першій половині 1790-х років, можливо у 1794 році, володарем с. Карлівка став капітан Петро Петрович Плещеєв. Згідно з переписом населення, що відбувся 12 липня 1795 року, в селі Карлівка проживало 220 осіб [5, с. 652-658]. А вже у 1799 році було складено перший економічний опис села Карлівка Бахмутського повіту, в якому зазначалося, що в селі, яке належало П. П. Плещеєву, мешкало 115 осіб чоловічої статі та 121 — жіночої. Загальна площа земель становила 1900 десятин. У примітках до опису наводилися такі відомості: «По обеим сторонам оврага Чиркового, на оном Господский дом, пруд, мельница об одном поставе, дача при овраге Чирковом левой стороне и от вершках оврага Крутенькаго, земля сероглинистая, урожай хлеба и трав средственный, лес форостяной ("хворостовий"– авт.), подданные на пашне» [6, с. 8].
Що до Плещеєвих, то починаючи з кінця XVIII століття й до другої половини XIX століття власниками Карлівки були представники цієї родини. Наприклад, у першій половині XIX століття власником Карлівки був син Петра Плещеєва – губернський секретар Павло Плещеєв, який у 1836 році взяв позику в Катеринославському Приказі громадської опіки («Общественного Призрения»), заклавши під заставу 42 особи чоловічої статі [7, с. 679]. Серед останніх власників села Карлівка був Л. С. Плещеєв, який у 1886 році володів 1453 десятинами землі, утримував 1500 овець, 50 волів, 25 корів і 22 коней. Крім того, у селі Карлівка йому належали шинок, водяний млин та фруктовий сад, які він здавав в оренду, за що отримував 235 рублів додаткового прибутку [8, с. 8-9].
Покровська церква у селі Кліщіївка
У 1841 році в Карлівці була відкрита церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці. До церковного приходу, окрім Карлівки, увійшли також села Отрадівка та Андріївка. Богослужіння в ній проводили лише дві особи — священик і псаломщик. При церкві було організовано церковнопарафіяльну школу [9, с. 78]. Церква розташовувалась на території села Карлівка І (першої) та мала у своєму розпорядженні 37 десятин землі [10, с. 24].
Достеменно відомо, що після більшовицького перевороту 1917 року церква продовжувала функціонувати до 1925 року [11], після чого, ймовірно, була закрита. Чи діяла вона під час нацистської окупації села (1941–1943) – невідомо.
Після завершення Другої світової війни інформація про подальшу долю церкви є суперечливою. За одними джерелами (здебільшого на релігійних сайтах) її було відкрито в другій половині 1940-х років, а закрито на початку 1960-х. За іншими даними, після війни в приміщенні церкви організували сільський клуб [12, с. 3]. Єдине, що об’єднує, це те, що після закриття церкви або клубу будівля храму використовувалась під колгоспне зерносховище. Богослужіння в храмі були поновлені на початку 1990-х років.
Кліщіївський сільский клуб, раніше церковнопарафіяльна школа
У 1861 році в Російській імперії було скасовано кріпосне право, що дало можливість карлівським селянам викуповувати або брати в оренду землю у своїх колишніх власників, що й почало відбуватись з 1863 року [13]. Ймовірно, після викупу землі селяни-власники почали будувати оселі на власних наділах, що сприяло виникненню нового хутора на південній околиці села Карлівка. Очевидно, у зв’язку з цим Карлівку було адміністративно поділено на два окремі поселення – «село» «Карлівка 1» та «деревня» «Карлівка 2». За даними 1886 року на території Карлівки 1 проживало 217 осіб, а в Карлівці 2 було 145 жителів. Обидва поселення були приписані до Бахмутської волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії [14, с. 6-7].
Важливий факт. У 1886 році вийшов другий том «Збірки статистичних відомостей Катеринославської губернії», присвячений Бахмутському повіту. У цьому томі укладачі збірки подають такі відомості: «В 1803 году, в районе Александро-Шультенской волости, получили в собственность землю генерал Котляревский, Марткович и П. Плещеев. Котляревский вскоре после этого умер, передав землю своему адъютанту Шултену. Последний, по словам крестьян-старожилов, основал село Александро-Шультено, Карловку 1 и Карловку 2, заселил их крестьянами, добровольно пришедшими сюда, а также купленными в Белгородском и Славяносербском уездах» (виділення наше. – авт.) [2, с. 47].
Як видно з цитати, укладачі, посилаючись на спогади селян-старожилів, помилково називають засновником сіл Карлівка 1 і Карлівка 2 Осипа Івановича Шультена. Насправді, згідно з архівними джерелами, він не мав жодного стосунку до заснування села Карлівка. Істинні засновники та власники Карлівки були визначені в попередніх абзацах. На жаль, саме на цю хибну інформацію спирався у своїх працях відомий бахмутський історик-краєзнавець С. Й. Татаринов, називаючи О. І. Шультена засновником Карлівки 1 і Карлівки 2. Це, у свою чергу, спричинило подальше поширення помилкових даних у публікаціях інших авторів та численних інтернет-виданнях.
За відомостями 1891 року, у селі Карлівка 1 Матвій Євтихійович Терновський разом із десятьма товаришами володів 1490 десятинами землі [15, с. 89]. Імовірно, це було селянське товариство, до якого входили селяни, що викупали поміщицькі наділи з метою подальшої здачі їх в оренду – зокрема для видобутку корисних копалин, посіву зернових культур, організації пасовищ, сінокосів тощо. Коли саме було утворено це товариство та як довго воно проіснувало – на жаль, невідомо.
Що стосується роду занять мешканців сіл Карлівка 1 та Карлівка 2, то на момент утворення села основним заняттям було виключно землеробство та скотарство, а також робота на панських землях. Проте вже у другій половині XIX століття більшість селян знаходила роботу в місті Бахмуті, де займалися підвозом глини, піску та дощок для будівництва, а також наймалися на підсобні роботи, головним чином з очищення дворів. Завдяки близькості до міста деякі мешканці займалися городництвом, торгівлею худобою, сіном, борошном, а також кам’яним вугіллям, який закуповували на Горлівських та Щербинівських рудниках. Посівами зернових культур займалися мало, більшість землі використовували під сінокіс [2, с. 205].
Крім того, на початку XX століття на західній околиці села Карлівка 2, у верхній частині яру «Попові ліски», бахмутська фірма «Е. М. Фарке» почала кар’єрну розробку так званого «Карлівського крейдяного родовища» [16, с. 617; 17, с. 231; 18]. Це також давало можливість мешканцям Карлівки підзаробляти, наймаючись на кар’єрні роботи та вивозі крейди з місця розробки до бахмутських заводів фірми «Е. М. Фарке».
На початку XX століття на території с. Карлівка 1 налічувалося 47 дворів, у яких проживало 357 осіб, а на території с. Карлівка 2 було 40 дворів та 313 жителів [19, с. 14-15]. Окрім корінних мешканців, у цих поселеннях проживали приїжджі з інших губерній – Харківської, Курської, Бєлгородської та інших [11].
Після більшовицького перевороту 1917 року та завершення визвольних змагань 1917 – 1919 років радянська влада остаточно утвердилася в селах Карлівка 1 та Карлівка 2, як і в Бахмуті, у січні 1920 року [20, с. 52, 82, 83].
Що ж до подальшої, так званої «радянської історії» села Карлівка, то станом на сьогодні знайдено небагато джерел, присвячених цьому періоду. Більшість із них містить здебільшого статистичні дані – про кількість посіяних і зібраних зернових, обсяги надоїв молока, соціалістичні змагання між трактористами та комбайнерами тощо. Тому ми вирішили зосередитися лише на тих відомостях, які, на нашу думку, безпосередньо стосуються історії села, а не «битви за врожай», що відбувалася в селищі за часів радянської влади.
Отже, нижче подано деякі історичні відомості з радянського періоду розвитку села Карлівка в хронологічному порядку.
На початку 1920-х років село Карлівка 1 та деревня Карлівка 2 були об’єднані в одну адміністративну одиницю під спільною назвою село Карлівка. У 1923 році воно увійшло до складу Бахмутської округи, а вже у 1924 році – до Артемівського району Артемівської округи Донецької губернії [21, с. 170].
На початку 1920-х років село Карлівка було доволі заможним: майже кожна родина, окрім власної земельної ділянки, утримувала щонайменше одну корову або одну голову робочого скота. У селі діяла школа, працювали приватний млин та олійниця, які належали місцевому жителю Д. І. Притулі, а також три приватні кузні [22, с. 295; 23, с. 24-25; 24, с. 6-7].
У 1923 році було утворено Карлівську селищну раду [21, с. 170], до якої увійшли село Карлівка, хутір Андріївський та три невеликі поселення – так звані «залізничні будки» № 39, № 42 і № 43.
У першій половині 1924 року село Карлівку було електрифіковано. Згідно з переписом населення, що відбувся в Артемівській окрузі у 1926 році, на території Карлівської селищної ради проживало 1215 осіб, серед яких: українців – 1197, росіян – 12, представників інших національностей – 6 (виділення наше. – авт.). Щодо 12 росіян, то шестеро з них мешкали в селі Карлівка, а решта шість – у населеному пункті Будка № 43 [25, с. 9].
Наприкінці 1920-х років, відповідно до сталінської політики колективізації, в селі Карлівка була організована колгоспна артіль ім. Петровського [26, с. 3], яка в другій половині 1930-х років перетворилася на колгосп. У цей самий період на території Карлівської сільради утворився ще один колгосп – ім. Калініна [27, с. 3]. Обидва господарства проіснували до початку 1960-х років.
1 березня 1938 року на території Карлівської сільради було утворено промислову артіль «Огнеупор», яка займалася виробництвом глиняної черепиці. За перші півтора року робітники артілі збудували новий виробничий цех, їдальню та один двоквартирний будинок для сімей працівників. Напередодні Другої світової війни артіль виробляла понад 300 тисяч штук черепиці [28, с. 2]. У повоєнні роки на місці колишньої артілі деякий час працював черепичний завод «Міськпромкомбінату» («Горпромкомбинат»).
У роки Другої світової війни село Карлівка перебувало під нацистською окупацією з 1 листопада 1941 року по 5 вересня 1943 року. За цей період до Німеччини на примусові роботи було вивезено 46 осіб, з яких 26 – «в силу обману» – виїхали добровільно [29, с. 11].
У 1945 році, згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 15 серпня 1945 року «Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільрад і населених пунктів Сталінської області», село Карлівка було перейменовано на село Кліщіївка, а Карлівську сільраду – відповідно до назви її адміністративного центру – перейменовано на Кліщіївську [1, с. 36].
На питання «Чому саме Кліщіївка?» досі немає однозначної відповіді – тільки версії.
За однією з версій місцевих мешканців, назва «Кліщіївка» походить від топоніма «Кліщієва Балка», яка колись розташовувалася поблизу сучасного зупинного пункту «Кліщіївка» Лиманської дирекції Донецької залізниці. Проте ні на жодній карті, ні в жодному відомому на сьогодні геологічному чи географічному довіднику ця назва не зафіксована. Тому цю версію не слід вважати основною.
Ми, як автори цієї статті, пропонуємо власну версію походження назви «Кліщіївка» і припускаємо, що в тексті документа була допущена орфографічна помилка: замість першої літери «К» мала стояти літера «П», і новою назвою села мала б стати «Пліщіївка» (російською – «Плещеевка»). По-перше, останніми власниками села Карлівка були Плещеєви, про що не могли не знати укладачі Указу «Про збереження історичних назв». По-друге, у деяких довідниках, виданих до 1917 року, поруч із назвою села Карлівка в дужках подано «Плещеевка», що можна розглядати як другу назву села, пов’язану з прізвищем його власників [30, с. 47]. Тож цілком імовірно, що після підписання Указу, навіть якщо помилку було виявлено, укладачі вирішили не виправляти назву.
Наприкінці 1940-х років, тепер вже в Кліщіївці, було відкрито семирічну школу та встановлено телефон [31, с. 3], який знаходився в конторі сільської ради. Місцеве населення, як і до війни, продовжувало працювати на колгоспних ланах.
У 1962 році, згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР, відбулося об’єднання обласних сільських рад. У зв’язку з цим Кліщіївську сільську раду було розформовано, а село Кліщіївка передано до юрисдикції Красненської сільради [21, с. 172-173]. На базі колгоспів ім. Петровського та ім. Калініна було створено радгосп ім. Калініна, який у першій половині 1980-х років отримав нову назву – «Червоносільський» (рос. «Красносельский»).
Щодо роду занять місцевого населення, то, крім роботи в радгоспі, практично всі жителі утримували власне господарство – городи, птицю, худобу. Як і сто років тому, продукти власного виробництва возили на продаж до Артемівська (з 2016 року – Бахмут), а наявність у селі залізничної зупинки давала змогу торгувати також у Горлівці, Макіївці та Донецьку.
На початку 1990-х років, у зв’язку з браком робочих місць, мешканці почали залишати село, продаючи свої будинки. Ціни на житло тоді стартували від 100 доларів США. Основними покупцями були жителі Артемівська, які використовували будинки в Кліщіївці як дачі.
19 липня 2020 року наукові співробітники КЗК «Бахмутський краєзнавчий музей» з метою збору краєзнавчого матеріалу з історії сіл Бахмутської ОТГ здійснили поїздку до сіл Кліщіївка та Андріївка. Під час поїздки були зібрані усні свідчення місцевих жителів, які зафіксовано у краєзнавчому звіті. З нього ми публікуємо кілька абзаців.
«Сьогодні (2020 рік – авт.) Кліщівка – село з декількох вулиць. Населення Кліщіївки та Андріївки становить 472 особи, 100 переселенців, 85 дітей віком від 0 до 18. Єдиним місцем розваг є приміщення колишньої школи. В ній знаходяться гуртки, медпункт, актовий зал, бібліотека, центр соцзахисту, пошта. Активна громада пише гранти з метою подальшого розвитку села. В 2010 році завдяки обласному гранту зробили ремонт актового залу, освітлення вулиць. В 2011 – 2012 роках впроваджували гранти С. Клюєва. За підтримки програми Данії та Великобританії відкрили комп’ютерний зал. Чеський грант «Людина в біді» допоміг обладнати тренажерний зал в 2018 році. Для людей середнього та старшого віку діють гуртки «Ми за чаєм не скучаєм», «Вишивальниці». Діти ходять до гуртків «Мультяшки», «Ляльковий театр». До речі, приміщення школи складається з двох частин: одне крило, крейдяне, старої церковнопарафіяльної школи 1890 року, а інше крило – прибудоване у 1954 році. Біля адміністративної будівлі є залишки шкільних майстерень, які працювали до 2000 року. Навпроти сільської адміністрації – братська могила радянських воїнів, які визволяли село від нацистських загарбників у 1943 році (поховання). В селі був дитячий садок, закритий з 1992 року. Відтоді дітлахи відвідують дошкільний та шкільний навчальні заклади села Іванівське або Бахмута.
Люди є та будуть головним багатством нашого краю. В селі розповсюджені прізвища Задорожна, Задорожня, Голубенко, Савенко. З розповідей Задорожньої Олени Анатоліївни та Людмили ми дізналися про раніше діючий завод «Горняк», на якому виробляли глечики для масла, макітри, ринки, які розписували вручну, а також «бички» – цеглу з отворами посередині. В бібліотеці зберігають глиняні вироби Віктора Науменка, в народі дяді Вані. Згадують, що в селі працювала тракторна бригада, на токовищі трудилися бригади по 200 осіб, було дійне стадо. Налічувалося 3000 га орної землі.
По вулиці Садовій (Колгоспній) були будинки, які видавали родинам, що трудилися на благо села, які згодом були викуплені майже задарма під час розпаду радгоспів. По вулиці Першотравневій збереглася старовина будівля панської садиби – колишня лікарня, пологовий будинок. Медична галузь сьогодні – це медпункт в адмінбудівлі, в якій працює кожен день медична сестра, а лікар приїздить з Іванівського по вівторкам» [32].
На сьогодні, внаслідок активних бойових дій з російськими окупантами, село Кліщіївка зазнало майже повного руйнування – знищено як житлові будинки, так і об’єкти культурної спадщини. Проте навіть у таких умовах зберігається надія, що з часом село буде відбудоване, а життя поступово повернеться.
Григорій Соколовський,
старший науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею.
Михайло Кулішов,
член Національної спілки краєзнавців України.
Покровська церква у селі Кліщіївка
ЛІТЕРАТУРА
1. Указ Президії Верховної Ради УРСР від 15.8.1945 «Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільрад і населених пунктів Сталінської області». Відомості Верховної Ради УРСР. 1947. № 1–2. С. 36-41.
2. Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии. Том II. Бахмутский уезд / Сост. Статистическим отделением Екатеринославской Губернской Земской Управы. Екатеринослав: Типография Я. М. Чаусского, 1886. 855 с.
3. Пірко В.О. Джерела до історії населених пунктів Донеччини XVI–XVIII ст.: Збірник документів / Укладачі Пірко В. О., Петрова І. В., Петров О. О. 2 вид., перероб. і доп. Донецьк, 2009. 164 с.
4. Макидонов А. В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века. Запорожье: Просвіта, 2011. 336 с.
5. Ревізія підданих Бахмутського повіту Катеринославського намісництва 1795 р. ЦДІАК України (Центр. держ. істор. архів України). Ф. 1821. Оп. 1. Спр. 39.
6. Опись города Бахмута и его уезда со всеми лежащими в них дачами, в чьем они владении, какое число мужеска и женска пола душ, сколько мерою земель со внесением экономических примечаний. РДІА (Російський державний історичний архів). Ф. 1350. Оп. 312. Спр. 201.
7. Сенатские объявления о запрещениях на недвижимые имения. 1840. № 10 (9 марта). С. 679.
8. Таблица статистико-экономических сведений об имениях частных землевладельев Бахмутского уезда. Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии. Екатеринослав, 1886. Том II. Бахмутский уезд. 133 с.
9. Справочная книга Екатеринославской епархии за 1913 год. Екатеринослав: Тип. С. И. Барановского, 1914. VIII, 488 с.
10. Ведомость землевладений Бахмутского уезда: Приложение к 2-му изданию карты Бахмутского уезда составленной землемером М. М. Гринер. Бахмут: Первая Бахмутская Типография Л. Р. Грилихеса, 1915. 84 с.
11. Метричні книги 1921 – 1925 рр. Покровської церкви Катеринославської духовної консисторії, с. Карлівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Державний архів Донецької області. Ф. 447. Оп. 1. Спр. 7.
12. Клуб занят под зернохранилище. Артемовский рабочий (м. Артемівськ). 1952. № 146 (4809). С. 3.
13. Дело о выкупе земельных наделов временнообязанными крестьянами С.П. Плещеева деревни Марьяновки и села Карловки Бахмутского уезда Екатеринославской губернии: 18 октября 1863 г. – 26 июня 1864 г. РДІА (Російський державний історичний архів). Ф. 577. Оп. 11. Спр. 139.
14. Статистико-экономические таблицы по обществам и селениям Бахмутского уезда. Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии. Екатеринослав, 1886. Том II. Бахмутский уезд. 141 с.
15. Описание дорог Бахмутского уезда и Ведомость о количестве земли, принадлежащей г.г. землевладельцам и крестьянским обществам / Составил землемер М. Гринер. Бахмут, 1891. 172 с.
16. Годовой обзор минеральных ресурсов СССР за 1926/27 г. Том II. Л.: Издание Геологического комитета, 1928. 1098 с.
17. Отчет начальника Горного управления Южной России за 1913 год. Екатеринослав: Типография Губернского Земства, 1914. 329 с.
18. Фабрично-заводские предприятия Российской империи (исключая Финляндию) / составлено под руководством редакционного комитета, состоящего из членов Совета съездов представителей промышленности и торговли; Издали инж. пут. сообщ. Д.П. Кандуров и сын; ред. Ф.А. Шобер. Изд. 2-е. Петроград: Типография т-ва под фирмою «Электротипография Н. Я. Стойковой», 1914. № 1321 (А).
19. Список населенных мест Бахмутского уезда Екатеринославской губернии с приложением карты / Оценочно-статистическое отд. Екатериносл. губернской земской управы. Екатеринослав: Тип. Губернского Земства, 1911. 44 с.
20. КЗК «Бахмутський краєзнавчий музей» (БКМ). Відділ фондів. Ф. 23. Спр. 9. Документальные материалы за 1919 год на 91 листах.
21. Тутова Н. О., Тутов П. М. Аграрна політика держави та сільське господарство Бахмутського краю (XVIII – XXIстоліття). Монографія. Донецьк: Донеччина, 2013. 260 с.
22. Итоги сплошной подворной переписи Донецкой губернии (январь – февраль 1923 года). Том 1: Промышленность Донбасса. Харьков: Вторая Государственная Типография, 1923. 392 с.
23. Итоги сплошной подворной переписи Донецкой губернии (январь – февраль 1923 года). Том 5: Итоги С.-Х. переписи Донбасса. Харьков: В.-Р.С. УВО им. Фрунзе, 1923. 722 с.
24. Итоги сплошной подворной переписи Донецкой губернии (январь – февраль 1923 года). Том 6: Список населенных пунктов Донбасса. Киев: трест «Киев-Печать» 8-ая типография, 1924. 244 с.
25. Список населенных пунктов Артемовского округа по данным переписи 1926 года. Артемовск: Артемовское окружное статистическое бюро, 1927. 56 с.
26. Розгорнути соцзмагання й ударництво. Артіль ім. Петровського. Артемівський пролетар (м. Артемівськ). 1931. № 131 (від 09.03.1931). С. 3.
27. Зведення міськземвідділу про хід соціалістичного змагання колгоспів району на сівбі ранніх ярих за станом на 1 квітня 1938 року. Артемівський робітник (м. Артемівськ). 1938. № 76 (2245). С. 3.
28. Дадим стране 370.000 штук черепицы. Артемовский рабочий (м. Артемівськ). 1939. № 191 (2659). С. 2.
29. Архівний відділ Бахмутської міської ради. Відділ фондів. Ф. 327. Спр. 4. Дело № 5/1в Периода временной немецкой оккупации города Артёмовска и района. Том 4.
30. Списки населенных мест Российской империи, составленные и издаваемые Центральным статистическим комитетом Министерства внутренних дел. Вып. 13: Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством: по сведениям 1859 года. СПб, 1863. XXIX, 151 с., 1 л. к.
31. Савенко Н. Невозможно дозвониться по телефону. Артемовский рабочий (м. Артемівськ). 1955. № 135 (5262). С. 3.
32. КЗК «Бахмутський краєзнавчий музей» (БКМ). Відділ фондів. Ф. 111. Спр. 14. Село Кліщіївка.
Контакти
RSS
