Admin Control Panel 

  СообщенияНастройкиДизайнHTMLКомментарииAdSenseСтатистикаGoogle АналитикаЯндекс.МетрикаВыход 
Drop Down MenusCSS Drop Down MenuPure CSS Dropdown Menu

четверг, 22 октября 2020 г.

Каленюк С.П. Складна топонімічна історія Соледару

Соледар панорама

Соледар – невелике місто на річці Мокра Плотва, притоці річки Бахмутки, за 12 км від міста Бахмута. І хоча в Соледарі проживає лише трохи більше 10 тисяч людей, історія становлення міста мало відрізняється від історії утворення типових великих міст Донбасу – Алчевська, Горлівки, Лисичанська тощо, які теж поставали шляхом об'єднання десятків сіл, селищ при рудниках чи підприємствах, залізничних станцій... Тут теж непросто визначити, від якого з поселень вести відлік історії міста, сама назва якого теж часто мінялася. І маленький Соледар не менш відомий своєю продукцією від великих донбаських міст. Тут добувається понад 80% усієї кам'яної солі України.

Большая Плотва (сучасна Мокра Плотва) і непідписана річечка Гнилий Пень від їх злиття і до вершин усипані хуторами солеварів, 1750 р.

Історія Соледара тісно пов'язана з розвитком Бахмутських соляних промислів. У 1697 р. на притоки Бахмутки почали переселятися власники зруйнованих татарами варниць на Торі. У 1703 р. торянам, маячанам та іншим слобожанам належало 140 сковорід, а 30 припадало на мешканців південних повітів Росії. На карті 1749 р. на лівому березі річечки Горілий Пень зображено 10 хуторів солеварів і 8 хуторів на Большой Плотві, яка зараз називається Мокрою Плотвою. П'ять хуторів ідуть по правому берегу уверх, починаючи від місця навпроти гирла Горілого Пня, а ще три хутори ближче до витоків знаходяться на лівому березі. Від Горілого Пня і до Бахмутки поселення відсутні.

У другій половині XVIII ст. почався активний процес роздачі «дач» офіцерам і чиновникам з умовою заселення своїх земель. З 1754 року на території від Бахмутки до Лугані розташовувався полк Райко Депрерадовича. У командира полку Райко Депрерадовича було троє синів, які служили у нього в полку. Тож закономірно, що сини Депрерадовича отримали кращі землі, зокрема, і безпосередньо на правому березі Бахмутки. Коли у 1764 р. почали роздавати перші «дачі», батько вже помер, а командиром Бахмутського гусарського полку був старший син Георгій Депрерадович. Він побудував собі маєток у Комишувасі. Середньому сину Олексію і молодшому Івану належали Новоселівка і Підгірне на Дінці. У них підростали свої діти. Тож Депрерадовичі потихеньку почали придбавати землю і в інших місцях, чи перекупати у тих, хто не виконав норму на заселення: 13 дворів на кожні 1500 десятин. У молодших офіцерів було менше можливостей заманити сюди поселенців, от вони й «уступали» свої дачі іншим. Та й багато військових в силу служби покидали цей край назавжди, продаючи свою землю. Георгій долучив до Комишувахи землю сусіднього Трипілля, яке не зміг заселити підпоручик Мордвинкін. Інші Депрерадовичі теж приростали землями.

В кінці XVIII ст. Івану належала вже й Переїздна біля впадіння Сухої Плотви в Бахмутку, а Олексій придбав «деревню Турилову» при впадінні Мокрої Плотви в Бахмутку. Так тепер називалася колишня Большая Плотва. На Плані генерального межування 1830 р. бачимо, що територія колишньої Турилівки тепер називається Георгієвкою, бо належить сину Олексія Депрерадовича Георгію. Вона тягнеться по правому берегу Мокрої Плотви від Бахмутки аж за «овраг Жусев». Це вже за гирлом сучасного Горілого Пня, а тоді він теж був підписаний як Мокра Плотва, тобто було дві річки з однаковою назвою, одна з яких впадала в іншу. Між гирлом цієї другої Мокрої Плотви і яру Жусєва розташовано «сельцо Выгода». А далі на схід починаються володіння капітана Степана Івановича Родзянко із селом Білим.

План генерального межування 1830 року. За сільцем Вигода була межа дач Георгія Олексійовича Депрерадовича і Степана Івановича Родзянко. Села Брянцівки, що мала б знаходитись між Георгієвкою і Вигодою, ще нема.

У ХІХ ст. схоже, що Георгій чи його нащадки почали продавати землю Георгіївки. Відомо, що у 1851 р. полковник лейб-гвардії кінної артилерії Олександр Кузьмич Деконський по одруженні отримав у придане землю із селянами в Бахмутському повіті. Можливо, від його імені Георгієвка стала називатися Олександрівкою, а колишня Вигода – Деконською. Але незабаром, у 1855 р. Деконський помер і його володіння було знову продано.

1870 рік. Брянцівка вже існує. І навіть не виключено, що першим власником був Білоусов.

На військово-топографічній карті 1870 р. Георгієвка вже називається Олександрівкою з другою назвою – Піунова. Сільце Вигода тепер Михайлівка, вона ж Деконська, і належить князю Черкаському. А між Олександрівкою і Михайлівкою по Мокрій Плотві бачимо ще два невеличких поселення –Варварівка і Брянцівка (Білоусівська). Кому вони належали нам невідомо. Нам відомий лише один Брянцев у цих місцях – купець, який ще в часи організації Слов'яносербії мав хутір поблизу річки Верхньої Біленької, і чиє прізвище лишилося в назві балки. Можливо, ділянку землі на Мокрій Плотві придбав якийсь із нащадків купця Брянцева.

Очевидно, у цього нащадка купця Брянцева теж був неабиякий нюх на прибуток, він правильно вибрав місце. У 1876-80-х рр тут проводив геологічні дослідження молодий геолог Олександр Карпінський, майбутній академік. Він обґрунтував, що тут глибше під гіпсом мають бути поклади кам'яної солі. У 1879 р. гірничий інженер П. Іванов між Брянцівкою і Олександрівкою пробурив свердловину, яка показала наявність в землі 9 пластів солі, зокрема і найпотужнішого Брянцівського, товщиною у 40 метрів.

Копальня «Брянцевская копь» почала діяти 23 серпня 1881 року. Поруч із нею місцеві жителі побудували 11 будинків і здавали їх в оренду найманим працівникам. Виникло невелике селище. У 1889 р колектив рудника нараховував 530 чоловік. Незабаром запрацював солерудник «Новая Величка», за ним «Терещанский». На 1914 рік їх тут нараховувалось вже дев'ять. А крім того, неподалік села Брянцівка було відкрито поклади кварцитів і вогнетривких глин, і в 1897 р. було побудовано Деконський алебастровий завод. Для перевезення солі й інших вантажів довелося побудувати залізничні станції Сіль і Деконська та депо станції Сіль.

На початку ХХ ст. села Ново-Оленксандрівка, Михайлівка, висілок Аннівка, хутори Никифорівка, Благодатний, біля яких виникли рудники, злилися в селище Брянцевський рудник.

У 1922 р. Брянцевський рудник було перейменовано в імені Карла Лібкнехта – діяча німецького й міжнародного робітничого руху, одного із засновників Комуністичної партії Німеччини. Заодно були перейменовані також і сусідні солерудники в дусі того часу. А 21 серпня 1924 р. на базі солерудників імені Лібкнехта, імені Свердлова (колишній «Терещенківський»), Свердлова № 2 (колишній «Центральний»), Шевченко («Харламовський»), Володарського («Кузьміновський») було утворено селище Брянцівка. У 1926 р. робітниче селище Брянцівка було перейменовано в робітниче селище Карла Лібкнехта.

Фрагмент Карти Артемівської округи 1928 року, на якому зображено те, що сьогодні входить до складу міста Соледар.

27 жовтня 1938 р. робітниче селище Карла Лібкнехта Артемівської міськради віднесено до розряду селищ міського типу – смт Карла Лібкнехта, а селище динасового (керамічного) заводу імені Будьонного, який виготовляв вогнетриви, і гіпсово-алебастрового заводу ім. Ворошилова разом із селом Михайлівкою було виділено в смт Будьоннівський. У 1958 р. смт Будьоннівський було перейменовано в смт Білокам'янське. А у 1965 р. смт Білокам'янське і смт Карло-Лібкнехтове об'єднали в місто Карло-Лібкнехтовськ.

Гіршу назву для міста придумати важко. І це ще, можна вважати, місту пощастило, бо не використали в назві повне ім'я цього революціонера – Карл Пауль Фрідрих Август Лібкнехт. Важко не погодитись з письменником Іваном Костирею, якого бентежила ця назва. «И тем, что ее было трудно выговорить, не сломав зубы, и тем, что, называя горожан, вроде обзывал их – карлолибкнехтовцы, в особенности женщин – карлолибкнехтовки». Очевидно, така назва бентежила багатьох, і самих карлолібкнехтовців теж. Адже у 1926 р було допущену помилку, коли селищу дали ім'я людини, з якою тутешні місця ніяк не були пов'язані, та ще й з таким складним неслов'янським прізвищем.

Тож 5 липня 1991 р. помилку виправили, місто Карло-Лібкнехтовськ було перейменовано в Соледар. І вже Соледар у 1999 р. приріс двома селишами міського типу: Дворіччя (у народі – Свердловка) і Сіль.

У випадку із Соледаром, який увібрав у себе десятки поселень від безіменних хуторів ізюмських солеварів на Мокрій Плотві до селищ на правому березі Бахмутки, важко визначити дату утворення міста. Не як міста, а як поселення. Бо місто Соледар увібрало в себе історію людей і їх поселень усієї цієї місцевості, що вже кілька віків дарує людству сіль.

С.П. Каленюк, 2016 р.