Admin Control Panel 

 Новый постСообщенияНастройкиДизайнHTMLКомментарииAdSenseСтатистикаВыход 
Drop Down MenusCSS Drop Down MenuPure CSS Dropdown Menu

вторник, 23 января 2018 г.

Белицький П. Старі шахти Гришинського вугленосного району («Покровський район: подорож у минуле», 2017)


Белицький П.В. Старі шахти Гришинського вугленосного району // Покровський район: подорож у минуле — Львів, 2017. – С. 269-308.

Публікація нашого друга, відомого краєзнавця і дослідника історії залізничного транспорту і промисловості Західного Донбасу Павла Белицького, про старі шахти Покровського району, Мирнограда і "Селидівського куща", з нового історико-краєзнавчого видання «Покровський район: подорож у минуле».


1. СТАРІ ШАХТИ ГРИШИНСЬКОГО ВУГЛЕНОСНОГО РАЙОНУ

Місто Покровськ знаходиться в центрі вугленосної смуги, розташованої в західній частині Донецького басейну. Це так званий колишній Гришинський вугленосний (або кам’яновугільний) район. Дана смуга має власні особливості залягання вугілля [1].

Вперше словосполучення «Гришинський кам'яновугільний район» зустрічається в роботі інженера І.П.Табурно, директора Західно-Донецького кам’яновугільного товариства, датованою 1902 роком. Він зазначав: «Всі пласти [вугілля] пролягають в районі [станцій] Юзове – Мушкетове – Мандрикіне – Руднична (нині Рутченкове. – прим.), (до 40 робочих пластів), переходять на захід від лінії Ясинувата – Оленівка, захоплюючи східну частину трикутника Оленівка – Ясинувата – Чаплине і п'ятикутника Ясинувата – Слов'янськ – Лозова – Синельникове – Чаплине, в яких площах понині відкрито до 20 робочих пластів... Східні половини обох названих площ (трикутної і п'ятикутної) заповнені описаними пластами. Тим часом ці 2 половини складають близько 4500 кв. верст... За кількістю і якістю вугілля, що залягає, описаний район, який, для зручності, будемо називати «Гришинським кам'яновугільним районом», представляється досить багатообіцяючим... для найширшого розвитку кам'яновугільнго видобутку в найкоротший термін» [2, с. 3-5].

І.П.Табурно за фахом був інженером-металургом, а геологією й гірництвом володів у межах, достатніх для керівництва гірничим підприємством, відповідним акціонерним товариством, а також для задовільного ведення бізнесу. Тому його термін «Гришинський кам’яновугільний район» виник переважно на інтуїтивному рівні, хоча і з використанням результатів останніх досліджень геології вугільних родовищ у західній частині Донецького басейну таких видатних вчених-геологів, як Л.І.Лутугін, Ф.М.Чернишов, О.В.Гуров тощо. Втім, для характеристики запасів окресленого району, в якості основного пласту вугілля І.П.Табурно запропонував найбільш відомий йому «Бахіревский» пласт f3 , що на повірку виявилося хибним твердженням. Припущення І.П.Табурно щодо окремого в геологічному плані району потребували подальших досліджень і уточнень [2, с. 4; 3, с. 1].

Дослідження характеру залягання гірських порід карбону, а також складу вугілля, вугленосності свит вугільних пластів у західній частині Донецького басейну, виконані у 1911-1927 роках (із перервою у 1916-1921 роках) вченими-геологами Л.І.Лутугіним й О.О.Гапєєвим, зняли більшість питань щодо позиціонування окремого в геологічному плані району із притаманними лише йому властивостями. Л.І.Лутугін визначав його так: «Під назвою «Гришинський вугленосний район» розуміємо широку смугу вугленосних відкладень, що знаходяться в західній частині Донецького басейну... Смуга має напрямок з півдня і південного сходу на північ і північний захід, і з півдня зливається, повертаючи, з Юзівським вугленосним районом. На наміченій площі вугленосні відкладення виступають на денну поверхню лише за течією річок і найглибших балок, на іншому ж просторі вони прикриті третинними, піщаними й глинистими відкладеннями, що досягають місцями значної потужності в 20 і більше сажнів... Вже згадана смуга перетинається впоперек річками Бик, Солона, Вовча та іншими, дрібнішими. Зі сходу смуга стикається з річками Казенним Торцем і Вовчою» [4, с. VII-3].

О.О.Гапєєв уточнював: «Гришинський район. Під цією назвою розуміється велика площа численних і зазвичай ізольованих виходів кам'яновугільних відкладень, в тому числі вугленосних, розсіяних серед області суцільного розвитку теоретичних осадів, розвинених на захід від головної кам'яновугільної площі Донецького басейну. Ці виходи карбону по західній околиці останнього приурочені здебільшого до долин річок Вовчої, Солоної, верхів'їв Казенного Торця, Бика і Самари. У сукупності вони обіймають смугу кам'яновугільних порід, що тягнуться під покровом третинних відкладень від західної частини Юзівського району в основному північно-західному напрямку до верхів'їв річки Самара» [5, с. 156].

Як бачимо, у визначеннях Гришинського вугленосного району, запропонованих як І.П.Табурно, так і Л.І.Лутугіним і О.О.Гапєєвим, чітко позиціонується одна й та ж сама територія, яка обмежена долиною річок Вовча і Сухі Яли в районі Курахово, Курахівки на півдні, долиною річки Самара в районі Олександрівки і залізницею Лозова – Слов’янськ північніше останньої, а також частково долинами Казенного Торця на сході, Бик і Гнилуша – на заході. Вугленосна смуга шириною до 20-25 км із центром у Покровську проходить через райони міст Селидове, Новогродівка, Мирноград, Добропілля тощо.

У загальному напрямі із південного сходу на північний захід ця смуга перерізається одноколійною не електрифікованою залізницею Рутченкове – Покровськ – Дубове, яка облаштована вугленавантажувальними станціями Родинська, Легендарна й під’їзними коліями на Кураховку, Добропілля. Із заходу на схід ця смуга в самому її центрі перетинається трасою двохколійної електрифікованої залізниці Чаплине – Ясинувата, із вугленавантажувальними станціями Удачна, Покровськ, Гродівка й під’їзними коліями підприємств промислового залізничного транспорту в напрямі міст Селидове і Мирноград. Залізниці Покровськ – Рутченкове і Покровськ – Ясинувата пов’язують шахти колишнього Гришинського вугленосного району із Старим Донбасом, портом Маріуполь і Південним промисловим районом Російської Федерації. Залізниця Покровськ – Чаплине пов’язує наші шахти із Придніпров’ям і центральними районами України. Залізниця Покровськ – Дубове надає змогу виходу вугілля колишнього Гришинського вугленосного району в напрямі Харкова і центральних районів російської Федерації. Врешті-решт, залізниця Покровськ – Павлоград має місцеве значення, пов’язуючі два центри вуглевидобутку на сході України.

Кустарні шахти, копальні, копанки, «дудки», «колодязі» тощо – невід’ємна частина місцевого фольклору, що непрямим чином вказує на розробку в нас кам’яного вугілля з давніх давен. Народні перекази, наприклад, вказують на розробку вугілля в районі Заячої балки (Малинівка) ще за часів Петра I [6]. Звичайно, документального підтвердження ця інформація немає. Знайти істину в потоці цієї інформації практично неможливо, особливо якщо це завдання з розряду «Що з'явилося перше: курка чи яйце?» У легендах і переказах відкриття кам’яного вугілля в наших місцях приписують:

- запорізьким козакам і чумакам: як ті, так й інші, більшу частину свого свідомого життя проводили далеко від дому, тобто ночували в степу і, згідно з легендами, були змушені зігріватися холодними ночами. Якимось таємничим чином загадкові «чорні камені», - фрагменти пласта вугілля, що виходить на поверхню, потрапляли в вогонь, і від них було багато жару. Яким чином наші герої залишалися непоміченими в степу, що буквально кишив татарами, вночі (яскравий вогонь) і вдень (чорна кіптява) – історія замовчує;

- селянам і поміщикам: під час «виходів» в поле виявлявся неприродно чорний ґрунт, який, до того ж, горів у вогні, знов таки даючи багато жару. Як правило, першовідкривачами в даних історіях служать селяни, які знаходять вугілля самі або завдяки диким тваринам (наприклад, завдяки лисиці, що говорила, в легенді про відкриття вугілля в районі Лисичанська) або гризунам (ховрашкам у багатьох переказах), а після – повідомляють (або не повідомляють) про свою знахідку поміщикам.

Нажаль, до сих пір не виявлено жодного документа, що вказує на початок розробки вугілля саме в наших місцях запорізькими козаками, - ані до ліквідації Запорізької Січі, ані в перші роки після її скасування, коли козацький стан ще існував. Дані про існування хутора козака Ваула в районі сучасного Мирнограда (Димитрова), який знав секрет «гарячого каменю», автор даної версії не підтвердив ані документами, ані навіть записами розпитувань старожилів. Немає свідчень, що підтверджують «чумацьку» версію про початок розробки вугілля у нас. Проте гужову доставку вугілля, - на волах, в возах, якій довгий час не було альтернативи, в документах другої половини XIX століття називали «чумацькою». «Пласт вугілля g2 ... розроблявся колись давно, «коли вугілля ще на волах возили», невеликою шахтою Євецького... на північний схід від Зеленої», - в ХХ столітті писав О.О.Гапєєв [7].

Якщо ж вірити документам, про наявність вугілля на території вказаного вугленосного району було відомо ще у XVIII столітті. У 1791 році очільник Новоросійської губернії П.Зубов знаряджає в Донбас експедиції з метою вивчення запасів сировини для майбутнього розвитку промисловості. Ще тоді гірничий інженер І.Брігонцов, за розпорядженням Новоросійського генерал-губернатора, вивчав родовища кам'яного вугілля. У своєму рукописі «Руководство к познанию, разрабатыванию и употреблению каменного угля…» (Катеринослав, 1795), інженер вказав, що «... знаходиться кам'яне вугілля в Павлоградському повіті в селі Гродівці на річці Журавці, Святогорівці, Економічній і ще в іншому місці на річці Грузькій і Липовому байраці». Одночасно з І.Брігонцовим, гірничий інженер В.Піленко знаходить вугілля в долині річки Вовча біля Андріївки (Великоновосілківського району) [6].

Починаючи з 1830 року, в Донбас направляються гірничі інженери і геологи з метою вивчення тутешніх родовищ вугілля та інших корисних копалин. У 1839 році А.А.Анісімов виявив кам'яновугільні відкладення в долині річки Казенний Торець, які простежувалися аж до гирла Грузької (територія Добропільщини). Розвідка родовищ вугілля в районі Курахівки також проводилася з 30-ті роки XIX століття; роботами керував штабс-капітан А.В.Гур’єв (відомий його відповідний звіт 1834 року). Тут уже розробляли кустарним способом вугільний пласт m2 потужністю 0,5-0,6 м. Проте, розвідувальні роботи перервалися на півтора десятиліття і поновилися лише в 1849 році. У 1838 році гірничий інженер П.С.Кульшин виявив родовище вугілля в долині річки Сухі Яли. До 50-х років XIX століття в Катеринославської губернії було відкрито 50 кам’яновугільних родовищ, в тому числі в долинах річок Казенний Торець, Вовча, Солона [6; 8, с. 232].

У 40-х – 50-х роках XIX століття в районі казенного села Селидівка відкрилися перші кустарні поміщицькі і селянські шахти. Однак, внаслідок відсутності на той час в Донбасі залізниці і попиту на мінеральне паливо в околицях, розробка родовища вугілля виявилася нерентабельною і більшість копалень незабаром закрили. Приблизно з цього ж часу розпочинається кустарна розробка вугілля в районі Гродівки. У 1852 році розпочалася кустарна розробка вугілля в районі Золотого Колодязя, у 1857 році – Завидового (нині – село Завидо-Кудашове Добропільського району). Починаючі з 60-х років XIX століття, знаходимо документальні підтвердження кустарного вуглевидобутку в районі села Новоекономічне. Впродовж 50-х – 60-х років XIX століття виникли кустарні копальні також в долині річки Вовча – у великій кількості від Сонцового до Галицинівки [6; 9; 10, с. 49-50; 11, с. 126, 128].

Новий сплеск геологічної розвідки, а з нею – і розробки вугільних родовищ на території колишнього Гришинського вугленосного району пов’язаний із проектуванням у 60-х – 70-х, і будівництвом у 80-х роках XIX століття Катерининської залізниці. Ще у 1863 році генерал-лейтенант корпусу гірничих інженерів Г.П.Гельмерсен отримав завдання уряду на додаткову розвідку корисних копалин в зоні тяжіння до траси проектованої залізниці Грушівка (Шахти Ростовської області) – Катеринослав. Він, а також гірничі інженери брати Носови, вивчили і описали родовища корисних копалин і діючі вугільні копальні в Донецькому басейні, в тому числі поруч із трасою вказаної залізничної лінії, - в районах Золотого Колодязя, Завидового, Новоекономічного, Гродівки. Завидівське родовище вугілля у 60-х роках також описав видатний вчений Н.Д.Борисяк. В 70-х роках XIX століття вугільне родовище в районі Курахівки на предмет можливості тривалої розробки досліджувало французьке Гірниче і Промислове товариство на півдні Росії [6; 10; 11].

Розпочате у 1881-1882 році будівництво Катерининської залізниці лише посилило присутність геологів і гірничих інженерів на «західній околиці Донецького басейну». Розпочинаються системні пошуки вугілля і вивчення нашого району, результати яких не втратили наукової цінності й понині. З 1882 році долину річки Солона на предмет наявності кам’яного вугілля досліджує Д.О.Стемпковський. Магістр геології, згодом – професор О.В.Гуров вивчає розповсюдженість донецького вугілля на промисловому півдні Росії, і робить революційні на той час висновки: пласти вугілля, які розробляються у Старому Донбасі, продовжуються на захід і північний захід, на територію сучасного Покровського району і далі. Ним у 1883-1884 роках було знайдене і розвідане родовище вугілля на річці Самара в районі Олександрівки. Згодом О.В.Гуров дійшов до висновку, що «ізольовані» родовища вугілля в районах Жовтої, Селидівки, Зеленої, Новоекономічного, Завидового, Золотого Колодязя, Олександрівки тощо представлені пластами різних свит, які наявні у Старому Донбасі. Дослідження нерозривності пластів вугілля Старого і Західного Донбасу, виконані у 90-х роках XIX століття професорами Ф.М.Чернишовим і Л.І.Лутугіним, лише підтвердили достовірність висновків О.В.Гурова [3, с. 1; 6; 12].

Піонер промислового вуглевидобутку в районі Гришиного, згаданий вище директор Західно-Донецького кам’яновугільного товариства І.П.Табурно, так підсумував результати тих досліджень: «Геологічні дослідження, проведені в 1892 і 1893 роках, за розпорядженням уряду, геологами Чернишовим і Лутугіним, довели безпосередній зв'язок порід даного району з породами, що залягають по Кальміусу, починаючи від станції Ясинувата, на південь до станції Мушкетове... Потім [вугільні пласти] з'являються на річці Вовчій, вниз від Курахівки, йдуть через землю селян села Шахової (Іллінки. – прим.), через землю панів Бахіревих, на землю селян села Гришине». «До 40 робочих пластів переходять на захід від лінії Ясинувата - Оленівка,.. в яких площах понині відкрито до 20 робочих пластів, що складають їх продовження, з яких особливо добре досліджений (відкритий на протязі близько 40 верст по простяганню) так званий Бахіревскій пласт, 3/4 аршини завтовшки, який отримав назву за прізвищем власників села Жовтої, де він вперше був знайдений. Всі ці 40 пластів.., мають простягання між станціями Ясинувата і Мандрикіне в напрямку на північний захід, роблять потім досить крутий поворот.., переходячи спочатку в простягання північне, аж до селищ Жовта (Бахірева), Новотроїцьке (Войнова), Дмитрівка (Бодянського) і Удачна (Карпова), від яких отримують напрямок північно-західний, а потім вже по лінії селищ Беззаботівка (Шкорупіна) і Олександрівка (Бахметьева) переходять на північний схід… Бахіревскій пласт,.. [не доходить] до лінії Лозова – Слов'янськ,.. і встановлює простягання пластів у названих межах у 125 верст» [2, с. 3-4; 3, с. 1-2, 7;].

Саме у 80-х роках поновили кустарний вуглевидобуток в районі села Селидівка, а також розпочали розробляти вугілля в районах Жовтої і Зеленої південніше станції Гришине Катерининської залізниці. Були створені передумови для налагодження промислового вуглевидобутку в районі Новоекономічного, втім перші спроби дати промислове вугілля, здійснені тут Південно-Руським Дніпровським металургійним товариством, виявилися невдалими. У 90-х роках XIX століття – на початку ХХ століття з’явилися кустарні шахти в районах Святогорівки, Віровки, села Добропілля, Богодарівки (Світлого), Мирної Долини, Лисої гори (Шевченко) [3; 6; 7; 12; 13; 14].

У 1898 році в районі Лисої гори було відкрито Преображенський кам’яновугільний рудник В.Н.Файнштейна, який за певних припущень можна вважати першим промисловим вугільним підприємством, яке діяло тривалий час (приблизно 20 років) і продуктивність якого обчислювалася мільйонами пудів вугілля на рік, що на один-два порядки вище, аніж кустарні селянські й поміщицькі копальні. Саме він і є предтечею Шевченківського рудника, шахти якого працювали аж до 1989-1990 років. Після ретельних розвідок у 1899-1900 роках, у 1902 році в Сазоновій балці відкрилася дрібна шахта І.П.Табурно, яку дослідники історії вуглевидобутку в Гришинському районі вважають за предтечу крупного рудника Західно-Донецького кам’яновугільного товариства. Останній, згідно із офіційною статистикою Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії, відвантажував вугілля по станції Гришине з 1903 року. І на Преображенському руднику В.Н.Файнштейна, і на руднику Західно-Донецького кам’яновугільного товариства, розробляли «Бахіревський» вугільний пласт, який вже неодноразово згадувався [2; 3; 6; 14; 15; 16; 17].

У 1911-1916 роках було відкрито капітальні рудники в районах сучасних міст Мирноград і Добропілля: Новоекономічний, Гродівський, Святогорівський і Добропільський (Ерастівський). Одночасно було розпочато системні геологічні розвідки у Гришинському вугленосному районі, за результатами яких були відкриті капітальні шахти від Курахівки до сучасного Новодонецького. Та вік кустарних і напівкустарних вуглекопалень тривав ще досить довго: остання така шахта в нашому субрегіоні була закрита наприкінці 50-х років ХХ століття. Та більшість шахт, про які піде мова, були кустарними…

ГРОДІВКА. Перші документальні свідчення про розробку вугілля на території сучасного Покровського району стосуються села Сонцівка (колишнє Красне) і смт Гродівка. Втім, краєзнавці Гродівки впевнені, що перша шахта в «західній частині Донецького кам’яновугільного кряжу» відкрилася саме у них. За думкою гродівців, це була шахта Мазурка, що названа за прізвищем її власника. Шахта нібито знаходилася в західній частині колишнього колгоспного двору в Гродівці. Але документальних свідчень як про шахту, так і про її власника «селянина Мазурка» особисто, досі не виявлено. Та й Гродівка була не першим населеними пунктом Гришинського вугленосного району, де почали копати вугілля, - ще в 30-40-х роках XIX століття вугілля кустарним способом видобували в Курахівці [6].

Проте, виявлені документальні свідоцтва про початок видобутку вугілля в Гродівці в середині XIX століття вказують саме на селянські копальні, - в тому числі це стосується Гродовского рудника, що розроблявся селянами. Згідно із даними «Військово-статистичного огляду Російської імперії» (СПб., 1850), в середині XIX століття розробка вугілля проводилася в селі Гродівка «у вершинах річки Казенний Торець». Дрібними «шурфиками» розроблявся пласт вугілля потужністю близько 0,6 м. Брати Носови так описували цей «рудник»: «На лівому боці р. Казенного Торця, біля с. Гродівки, у проваллі, поблизу криниці лісничого, знайдені 3 пропластки кам’яного вугілля… у глинистому сланці, найбільш потужний з них розробляється селянами на виході». Станом на 1862 рік, в районі Гродівки вказані вже два місця вуглевидобутку: «Річка Казенний Торець. На річці Журавці, що впадає в Казенний Торець, біля казенного селища Гродівка – 1 фут 9 дюймів; там же, в Сухому Яру – 1 фут 2 дюйма» (відповідно, близько 50 і 35 см) [10, с. 49-50; 18, с. 125; 19, с. 102].

Не дивлячись на те, що Гродівку можна, нехай і з деякими припущеннями, вважати першим населеним пунктом у Покровському районі, де розпочали видобувати вугілля, інформація про подальший перебіг кустарної розробки тамтешнього родовища вкрай обмежена. Відомості з’являються після утворення Південно-Російського (акціонерного товариства, що згодом відкрило капітальний Гродівський рудник (прототип сучасної шахти № 5-6 ім.Г.Димитрова). Це є непрямим свідченням про те, що потужних покладів вугілля тут не знаходили до самого передреволюційного періоду промислового підйому, а видобуток із копалень при селі Гродівка був мізерним. Куди більшими були обсяги видобутку вапняку [7, с. 24].

Інформація про приватного підприємця Крюкова, який у 1907 році знайшов тут двохметровий пласт вугілля на глибині 50 м, і продав його у 1909 році французькому акціонерному товариству, була взята із сучасного геологічного звіту, і не підтверджується документами тієї епохи. Ані слідів «французького акціонерного товариства», ані шахти, яку те товариство начебто відкрило на місці сучасної шахти № 5-6, знайти не вдалось. Але за постаттю «такого собі» Крюкова може стояти ні хто інший, як славетний кустар О.П.Євтухов, про якого мова піде згодом [6; 20, с. 18-19].

Уривчасті дані про роботу дрібних вуглекопалень у Гродівці знаходимо у документах, датованих початком ХХ століття. Так, у 1900-1901 господарчому році по станції Гришине 4,5 вагони вугілля відправив мешканець Гродівської волості Є.Є.Пріцкау. Працювали Гродівські селянські копальні на початку ХХ століття і з боку Селидівки – в районі сучасної Новогродівки. Вугілля з шахт йшло як на власні потреби. Так і відвантажувалося на станціях Гришине і Желанна. Багато селянських шахт працювали західніше села Гродівка. Так, по балці Сінна розроблявся пласт вугілля потужністю 0,7 м на глибині 17-28 м декількома селянськими шахтами. На лівому березі річки Журавка цей пласт розкривали селянські шурфи, але важко визначити, в які роки ці шурфи було пройдено [7, с. 86; 9; 21, с. 100-101].

Наприкінці 1912 року Ф.Є.Іевлев і В.Ф.Вальтон уклали договір оренди землі селян громади села Гродівка, на якій вже з наступного року почалася геологорозвідка силами товариства Гродівских копалень. Шахти Гродівського рудника, - передвісника сучасної шахти № 5-6 ім. Г.Димитрова, - розробляли пласти l7 «Товстий» (у О.О.Гапєєва - m2), l6 (m3) «Тонкий», l1 (l7) «Шостичвертєвий», був розкритий пласт k8 «Аршинний». Будівництво шахти № 5-6 почалося в 1915 році. Пласти l1 і k8 пізніше були розкриті й на Новогродівській дільниці [1; 6; 14].

Не дивлячись на відкриття у 1912-1917 роках на землях Гродівських селян капітальних рудників, кустарні копальні в районі Гродівки продовжували працювати і після революції 1918-1921 років. У 1924 році невеличка селянська шахта працювала біля дороги від Новоекономічного рудника на Гродівку. На радянських і німецьких картах 30-х – 40-х років ХХ століття вказані стволи шахт в районах західніше шахти № 5-6 (до 11-го блочку залізниці Ясинувата – Чаплине), в Сухому яру, в долині річки Сінної (хутір Московський). На залишки старих розробок вугілля в районах Ульянівки (Малинівки) та Єлизаветівки є посилання в радянських джерелах 20-х – 40-х років. І врешті-решт, в 1943-1945 роках в районі шахти № 5-6 ім.Г.Димитрова були відкриті 2 дрібні шахти «Гродівські-Південні» [5, с. 157; 7, с. 86; 14; 22, с. 554].

НОВОЕКОНОМІЧНЕ. Перші документальні свідчення про видобуток вугілля на землях селян вказаного населеного пункту датовані 1862 роком, то ж прийнято вважати, що перші кустарні копальні тут було відкрито в середині XIX століття. У «Матеріалах для географії та статистики…» вказано: «На річці Казенному Торці при селі Новоекономічне – [розробляється пласт вугілля потужністю] 5 футів 9 дюймів». Слід зазначити, що існувало два центри кустарного вуглевидобутку на землях селян Новоекономічного: на правому березі річки Казенний Торець і західніше села – на території сучасного міста Мирноград. Вважається, що перша вугільна ділянка досить швидко вичерпала себе, однак ствол шахти на березі Казенного Торця на південній околиці села Новоекономічне був навіть нанесений на німецькі карти середини ХХ століття [14; 19, с. 102].

Однією з перших копалень в районі Новоекономічного вважається Караківський рудник генерал-майора М.І.Шабельського. Територіально він знаходився посередині між містом Мирноград і селом Лиман. Міністерство державного майна дозволило розробку цього пласта на селянських землях поміщику Шабельському за щорічну плату 80 крб. сріблом. Рудник був розташований «на 14-й версті від [поштової] станції Гришине по дорозі від Слов'янки на Бахмут» на землях казенного села Новоекономічне. Розроблявся пласт коксівного вугілля потужністю 3 фути 9 дюймів (1,14 м) [23, c. 379].

В 1862-1864 роках розробляли пласти вугілля, що знаходилися неглибоко відносно денної поверхні (10-12 сажнів). Зустрічалися пласти вугілля потужністю від 2,5 до 4 футів. При глибині шахт до 40 футів (12 м) вугілля було крихке, - лише більш глибокі шахти розкрили якісне вугілля на горизонті 12,5 сажнів. Вже в середині 60-х років XIX століття це родовище вважалося одним із найкращих у місцевості, оскільки було щільним і містило мало сірки. В 1862 році було видобуто 15 тис. пудів, у 1863 році – 50 тис. пудів, у 1864 році – 75 тис. пудів, у 1866 році – 155 тис. пудів вугілля. Вугілля збувалося на місці по 5 коп. за пуд, а також поставлялося в Слов’янськ на солеварні й Петровський металургійний завод (сучасне Єнакієве) [11, с. 126-128; 24, с. 117; 25, с. 215; 26, с. 160-161].

П.І.Фомін вказував: «Вугілля коксівне, видобувається в великих шматках і не вивітрюючись переносить далеке перевезення. Працюють [в підземних виробках] за допомогою кам'яного кріплення. Підйом вугілля і людей – на канаті ручними вертикальними воротами. Водовідлив – цебрами. Видобуток – не більше 150000 пудів на рік. Плата робочим – відрядна, з кубічної сажні кам'яного вугілля, в розмірі від 8,50 до 10,50 крб. за сажень, дивлячись по глибині шахти. Працюють селяни сусіднього села Каракова артілями по 10 чоловік кожна... Хороша артіль, за словами Іваницького, виробляє на добу одну кубічну сажень, з доставкою наверх і з кладкою в сажень. При обліку заробітку, приймається в розрахунок лише крупне вугілля, невелике ж вугілля робочі зобов'язані підняти нагору безкоштовно, і в рахунок видобутку він не йде... Наймання робітників для видобутку вугілля починається після закінчення польових робіт, з жовтня, і роботи виробляються до початку сезону сільськогосподарських робіт, коли селяни в усьому цьому районі кидають роботи в копальнях». Караківське вугілля також поставлялося до Слов'янська на солеварні [11, c. 126-128].

В середині 70-х років XIX століття вуглевидобуток на копальні Шабельського припинилася. Станом на 1872 рік, 3 шахти Караківського рудника (з числом робітників – 16) видали 60 тис. пудів вугілля. Паливо продавалося на місці по 1...1,2 крб. за 12-пудову чверть. Згідно підшивці номерів «Гірничого журналу» за 1875-1883 роки, на Караківській копальні в 1873 році було видобуто 60 тис. пудів, в 1875 році – 10 тис. пудів; в 1874, 1876-1879 роках шахти не діяли, а з 1880 року копальня не числиться у відповідних документах. «Караковський рудник на землі селища Новоекономічне (Каракова), орендований паном Шабельським. Пласт в 4 фути 1 дюйм товщини. Шахт – 2. Протягом 1874 року не працював». Серед причин різкого згасання і припинення вуглевидобутку на руднику називають: відсутність поблизу залізниць і судноплавних річок, смерть на початку 70-х років генерал-майора М.І.Шабельського, а також – характер вуглевидобутку, який був кустарним, або близьким до кустарного [27, c. 346-347; 28, c. 332; 29, c. 295; 30, c. 341].

Є інформація, що рудник Шабельського був далеко не першим і не єдиним підприємством, яке розробляло вугілля на землях Новоекономічного. В безпосередній близькості до рудника працювали й дрібні селянські копальні. З цього приводу вказано: «Селяни села дрібними шахтами розробляли пласти, потужність яких коливалася від 0,36 до 0,89 метра. Ці пласти отримали назву «сажа». Уже тоді [інженер А.С.Бріо з Харкова, який займався хімічними дослідженнями вугілля] стверджував, що вугілля з Новоекономічного може бути використане для видобутку газу... Більшість селянських шахт на землях, що належать громаді села Новоекономічне, було зосереджено по балці Грузькій (сучасна територія міста (Димитров), між балками Матюхіна і Водяна, на схилах яру Ключового (північно-західна і західна околиця села). У балці Саприкіна (сучасна територія міста (Димитров) селяни Новоекономічного при ритті колодязя наткнулися на вугільний пласт m24. Потім цей пласт розробляли відразу на дванадцятьох селянських шахтах. Шахти (дудки, колодязі) в той час представляли собою ями глибиною від 10 до 20 сажнів і до 2 аршин в діаметрі. Горизонтальні вироблення віддалялися від стовбура на відстань не більше 40 сажнів. На кожній з таких шахт працювали по 10-20 чоловік» (в цитаті стилістика автора збережена) [6].

Таким чином, селянські шахти практично нічим не відрізнялися від описаного вище «рудника». Закриття Караківського рудника не викликало ніякої катастрофи ані для місцевих жителів, ані для місцевої кам'яновугільної промисловості, через наявність його «аналогів» поблизу, які продовжували розробку надр на території, що належала селянській громаді казенного села Новоекономічне. Так, з 1881 року на землях села Новоекономічне вугілля видобували на руднику Тягунова, до 1884 року – на руднику Розинга. З 1884 року тут працювала шахта О.М.Жуковського. Станом на 1886-1887 роки, Новоекономічна копальня О.М.Жуковського при станції Гришине видобувала по 360 тис. пудів вугілля на рік (тобто, більше, аніж Караківський рудник генерала Шабельського) при річній видобувній здатності 600 тис. пудів [31; 32, c. 230; 33, c. 259].

У 80-х – 90-х роках XIX століття на землях Новоекономічного мали місце перші спроби налагодження промислового вуглевидобутку. Про Гришинську копальню Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства (голова правління – Де-Макар), можна сказати наступне: «На землях Новоекономічної сільської громади і на сусідніх землях видобувався вугілля вже з 1882 року (Південно-Російським Дніпровським металургійним товариством та іншими особами). Розроблялися пласти біля річки [Казенний] Торець... товщиною від ¾ до 1 ½ аршин. Внаслідок труднощів в роботах через пливуни і нестачу технічних засобів боротьби з ними, роботи ці не могли розвинутися, і видобуток... був невеликим». Це товариство робило спроби розробки вугілля по балках Водяна, Грузська, Сінна, Матюхіна та ін. В сучасному розумінні – на території північної частини Мирнограда (на схід і північний схід від шахти «Центральна»), в Новоекономічному і на схід від села Лиман. Розроблялися пласти вугілля на глибині 20-30 м. Промисловій розробці перешкоджав великий приплив води. Назва балки Водяна говорить сама за себе, - по балці були виявлені кілька джерел, що били і виходили з вміщуючих порід. Станом на 1893 рік, деякі шахти Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства ще діяли. «Робилися спроби розробки кам’яного вугілля, але ці спроби часто закінчувалися невдачею, оскільки за справу бралися люди зовсім недосвідчені, з малими капіталами, й застосовували при розробках найпримітивніші способи» [5, с. 157; 7, с. 86; 12, с. 95-96; 34; 35, c. 230; 36, с. 2].

Протягом першої половини ХХ століття тут тісно перепліталися, доповнювали один одного, кустарний і промисловий видобуток вугілля.

ЖОВТЕ. Родовище вугілля по долині річки Солона та її притоків розроблялося ще в середині XIX століття в районі села Селидівка. Будівництво Катерининської залізниці та пов’язані з ним геологічні розвідки у першій половині 80-х років XIX століття, зокрема під керівництвом В.Домгера і Д.Стемпковського, дозволили поширити «фронт гірничих робіт» далеко на захід. Зокрема, в районі сучасного села Жовте, яке до революції належало дворянському роду Бахіревих, була відкрита вугільна шахта, яка розробляла пласт f3 «Бахіревський». Шахта досить швидко вичерпала себе, але на пласт, який вона розробляла, згодом вийшли Преображенський і Західно-Донецький рудники, які краєзнавці міста Покровська вважають за перші капітальні вугільні підприємства району [6].

Кустарна шахта отримала назву «Божедарівська копальня», була відкрита в середині 80-х років XIX століття. Її власником був місцевий поміщик В.І.Бахірев. Розроблявся пласт вугілля, що спікається, потужністю 0,7 м на глибині 17 м.. Шахта була розташована на височині між долинами річки Солона і її притоком Солоненькою (ближче до останньої річки). Згідно із статистичними даними Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії, у другій половині 80-х років передбачувана продуктивність копальні складала 0,6…0,8 млн. пудів вугілля на рік. У період з 1 вересня 1889 по 1 вересня 1890 року із Бахіревського рудника було відвантажено по станції Гришине 26 вагонів вугілля. Станом на 1893 рік, рудник вже значився не діючим [12, с. 86-87; 32, c. 230; 33, c. 259; 35, c. 230].

«В північно-західній частині маєтку [Бахіревих] розвіданий пласт кам'яного вугілля, товщиною в 2 фути і 4 дюйми... Вугілля це належить до типу вугілля жирного, напівспікаючого, такого, що горить сильним рівним полум’ям і дає багато жару...», - так описав це родовище інженер І.П.Табурно. Мова йшла про пласт вугілля f3 «Бахіревський», який і розроблявся в зазначеному маєтку. Крім того, В.І.Бахірев в межах свого маєтку на глибині 30 м розвідав пласт f1 «Лисогорівський», мова про який піде пізніше [3, c. 1; 7, с. 57].

Тут на наприкінці XIX – на початку ХХ століття закладали рудник «Сольовий» Жовтянського кам'яновугільного товариства, з перспективою вийти на видобувну здатність шахт не менше 7 мільйонів пудів на рік, але за умови негайного будівництва тут залізниці. Анонімне кам’яновугільне товариство «Жовте» утворилося для експлуатації кам'яного вугілля на придбаних в Бахмутському повіті при Жовтій 2250 десятинах землі... Рудник, що закладався, був на відстані 8 верст від станції Гришине. На території майже 700 десятин залягали потужні пласти вугілля, придатного для коксування. Але даних про роботу цього рудника до 1917 року не знайдено. Парадокс полягав у тому, що коли у 1915 році таки відкрили залізницю Гришине – Селидівка із роз’їздом Солоний, запаси вугілля в районі Жовтої було вже вичерпано [2, с. 10; 13, с. 347-348].

Втім, копальня Бахірева в зоні тяжіння до станції Гришине числилася такою, що діє, навіть станом на 1924 рік. Справа в тому, що на початку 20-х років минулого століття вантажний рух на ділянці залізниці Чунишине – Селидівка, на якій знаходився роз’їзд Солоний, був майже відсутній, і фактично від Гришиного до Селидівки – Цукурихи паровоз засилали тричі на тиждень під вантажний склад. До 1924 року навіть велася дискусія про демонтаж колії від Чунишиного до Селидівки, або й навіть до Курахівки [37, с. 17; 38, с. 21-22]…

ЗЕЛЕНЕ. Про початок кустарної розробки вугілля в районі сільця Зелене (Чуніхіне) розповідають історію, згідно із якою селянин копав тут льох (за іншими даними – артезіанський колодязь), і надибав на пласт вугілля потужністю 0,7 м, який потім розробляли на шахтах Кравцова і Шнуренка. Так чи інакше, перші документальні свідчення про видобуток вугілля в районі Зеленого датовані 80-ми роками XIX століття. Були відкриті й простежені два пласти вугілля, які називали «Чуніхінськими». Пізніше з’ясувалося, що належать вони різним свитам (тобто, групам пластів) – C22 і C23 [3; 6; 14].

Першою шахтою була копальня нащадків С.П.Євецького. Вона знаходилася на правому схилі балки Губиної, притоку Солоненької, в 1,5 кілометрах на південний схід від шахти ім.Т.Шевченка в районі сучасного села Новий Труд практично біля полотна залізниці Покровськ – Селидівка і пасажирської платформи 69 км. Копальня розробляла пласт g2 потужністю 1,0 м на глибині 47 м. Шахту було пройдено у 1887 році. На сьогодні відвалів породи цієї копальні не збереглося, хоча ще у 20-х роках ХХ століття О.О.Гапєєв писав про групу відвалів у балці Губиной [3, с. 4; 7, с. 17, 59-60].

В кінці 90-х років було закладено рудник Я.Л.Шнуренка на східній околиці сільця Зелене, з 1 січня 1900 було отримано дозвіл на видобуток, і до 1901 року почалася розробка родовища зазначеним вище підприємцем. Шахти Я.Л.Шнуренка розробляли пласт h24 «Чуніхінської» свити C23. На лівому березі Солоненької в районі зазначеного села до революції працювала шахта Шнуренка і Дубинського глибиною 82 метри. Таких шахт було, щонайменше, три. За даними І.П.Табурно, за сприятливих умов видобуток вугілля на руднику міг досягти позначки 3 млн. пудів на рік. Втім, реальні показники роботи були куди більш скромними: у 1900-1901 господарчому році рудник Шнуренка навантажив по станції Гришине 41 вагон вугілля, по 600 пудів кожний. У 1902-1903 роках підприємець Я.Л.Шнуренко вже розробляє вугілля разом із І.А.Інжечеком (видобувна здатність копальні – 1 млн. тон на рік) [2, с. 10; 3, с. 4; 6; 7, с. 20, 62; 14; 21, с. 102-103; 38, с. 461; 39, с. 27].

У 1900 році почалися роботи із закладки Абрамівського кам’яновугільного рудника Х.-Є.А.Кравцова. Рудник звели на правому березі річки Солоненька у 0,5 версти південніше села Зеленого. Шахти пройшли глибиною близько 53 метрів, залишки породного відвалу рудника в полі збереглися й досі. Тут також розроблявся пласт вугілля h24 «Чуніхінської» свити C23. Керуючим на руднику був А.П.Кузнєцов. За статистикою Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії за 1902-1908 роки, рудник належав Х.-Є.А.Кравцову, хоча формально підприємство належало фірмі, яка мала реєстрацію у Варшаві [7, с. 61-62; 36].

Своє перше вугілля Абрамівський рудник видав не пізніше 1902 року, - саме тоді він починає відвантажувати продукцію по станції Гришине. У 1902-1903 господарчому році рудник завантажив по станції Гришине 454 вагони вугілля. На 1903 рік видобувна здатність даного рудника становила 1 млн. пудів, на 1904 рік – 1,4 млн. пудів, на 1905 рік – 1,5 млн. пудів на рік. При цьому, в першому півріччі 1904 на руднику було видобуто 0,19 млн. пудів вугілля, а надано для перевезення залізницею в 1903-1904 господарчому році – 0,31 млн. пудів (518 вагонів) вугілля [17, с. 36-37; 40, с. 27; 41, с. 32; 42, с. 38-39; 43, с. 26-27].

У 1905-1907 роках рудник працював нестабільно. З плановими показниками був повний порядок: його видобувна здатність стабільно трималася на позначці 1,5 млн. пудів, а передбачуваний видобуток – на позначці 0,9 млн. пудів вугілля на рік. Але в першому півріччі 1904, 1905 і 1906 років на руднику було видобуто, відповідно, 0,524, 0,298 і 0,298 млн. пудів вугілля. У 1904-1905 господарчому році Х.А.Кравцов відвантажив по Гришине 329 вагонів, в 1906-1907 році - 200 вагонів вугілля. Останні згадки про даний руднику датовані 1912 роком. Коли пласт був відпрацьований, господар рудника домігся дозволу на дорозвідку родовища і відкриття нових шахт. Розвідувальними свердловинами до революції 1917 року було розкрито пласти h6 «Кравцовський» (D), f1 «Лисогорівський» (F) і g2 (В) [5, с. 160; 42, с. 38-39; 43, с. 26-27; 44, с. 44-45; 45, с. 16-17; 46, с. 24-25; 47, c. 4].

У перші роки радянської влади вугілля в районі села Зелене розробляв рудник № 7 «Єленінські копальні», який розробляв вугільний пласт h6 «Кравцовський». У 30-50-ті роки в районі Зеленої працювали дрібні шахти №№ 6 і 53 «Чунишине» («місцпрому»), які розробляли вугільні пласти вищевказаних світ. Терикон шахти № 53 «Чунишине» в центрі села Зелене зберігся й досі, шахту було відкрито після 1943 року. Що стосується шахти № 6, вона була в районі на південь від села Новоукраїнка, розташованого між сучасними селом Зелене і закритою станцією Чунишине. Працювала як до Другої Світової війни, так і після її закінчення [5, с. 160; 48; 49; 50].

***

Спроби розробки вугілля мали місце і в інших селах Покровського району. Це, по-перше, стосується села СОНЦІВКА, де перші (вони ж – і останні) відомості про вуглевидобуток датовані 1850 роком. Пласти вугілля були знайдені й розроблялися «при Сонцовці (поміщика генерал-майора Сонцова), на річці Соленій, що впадає у Вовчу – [товщиною у] 2 фути». Наприкінці XIX – на початку ХХ століття тут був перспективна вугільна ділянка («дача»), і коли у 1899 і 1913 роках розглядалися проекти залізниці Рутченкове – Гришине, передбачався навіть варіант проходження колії через район Сонцівки [18, с. 105; 51, с. 17; 52, с. 7137].

На схід від німецької колонії Олександрівка, побудованої на місці хутора Іваньковці, в балці Шумилова (водокачка), в працювали 3 старі вертикальні шахти Лопатухіна і Подольського глибиною від 10 до 30 метрів, що експлуатувалися з 1913 року Венгеровським і Шнуренком. Це район нинішнього села НОВООЛЕКСАНДРІВКА Покровського району. Згідно із документами радянського періоду, шахти Шнуренка в долині річки Солона розробляли пласт d21 свити C14 (синоніміка Гапєєва). У 1915 році Я.Л.Шнуренко пройшов нові розвідувальні шахти [5, с. 160; 7, с. 10-11; 53, с. 56]…

В селі СЕРГІЇВКА кам’яне вугілля знайшли в піщаниках, на яких стоїть більша частина села. Потужність знайденого вугільного пласту d3 (сининіміка О.О.Гапєєва) була невеликою – не більше 20 см. Вугілля видобували у колодязях М.Кандиби й І.Майбороди. Усе мінеральне паливо йшло на опалення місцевої маслобійні [7, с. 11, 56].

На «сліди старих розробок» документи радянського періоду вказують по МАЛИНІВЦІ (колишня Улянівка) та ЄЛИЗАВЕТІВЦІ [22]. Але найголовніші події, що стосувалися вуглевидобутку наприкінці XIX – на початку ХХ століття, розгорталися на землях селян казенного села Гришино і на суміжній території – на Лисій горі та в Новоекономічному.


2. У БОРОТЬБІ ЗА ПРОМИСЛОВИЙ ВУГЛЕВИДОБУТОК

ШЕВЧЕНКО. Район Лисої гори, - території сучасного селища шахти ім.Т.Шевченко, - наприкінці XIX століття залишався незаселеним, оскільки фактично це була пустеля. Гірські породи кам’яновугільної формації, що виходили на поверхню по долині річки Солоненька західніше Зеленої, не надавали яскравості навколишнім пейзажам. Кажуть, тут навіть трава не росла, - не кажучи про дерева. Складно сказати, яким був би зараз вигляд Лисої гори, якби не поклади кам’яного вугілля, які знайшли тут наприкінці XIX століття.

Видобуток вугілля в районах, прилеглих до сучасного селища Шевченко, був розгорнутий в 90-х роках XIX століття. Землі ці належали поміщиці Н.О.Андрієвській. Багато шахт із середини до кінця 90-х років позаминулого століття значилися в оренді у К.С.Кернера, в тому числі Преображенський рудник, який на той час закладався. Без нього неможливо в принципі розглядати історію вуглевидобутку в Гришинському вугленосному районі. Власником рудника був житель сусіднього села Гришине – В.Н.Файнштейн. Для організації вуглевидобутку він орендував 724 десятини землі у поміщиці Н.О.Андрієвської в районі Андрієвського хутора. Перше вугілля рудник видав у 1898 році. На початку ХХ століття площа під рудник зросла до 1000 десятин [3; 6; 14; 20; 34; 54, арк. 21].

Доступні документи кінця XIX – початку ХХ століття свідчать про те, що частину шахт Преображенського рудника В.Н.Файнштейн міг передавати іншим підприємцям. Так, у 1899 заводському році вугілля видобувалося на… двох Преображенських рудниках. Найбільшим був Преображенський рудник В.Н.Файнштейна, на якому числилося 6 шахт, де працювали 70 підземних робітників і 10 – на поверхні. За вказаний звітний період тут було видобуто 998 тис. пудів вугілля, яке розпродавалося на місці по 6 коп. за пуд. «Другим» Преображенським рудником у 1899 році володів підприємець Я.Л.Шнуренко. Тут працювали 2 шахти, де 45 робітників забезпечили річний видобуток у 421 тис. пудів. Вугілля розпродавалося на місці по 4,5 коп. за пуд, що свідчить про невелику глибину шахт «другого» Преображенського рудника [55, c. 360].

Станом на 1899-1900 роки, на орендованих землях по «Бахіревському» пласту (він же – f3) були пройдені 5 шахт і шурфів Преображенського рудника. Рудник був з'єднаний зі станцією Гришине гужовою дорогою протяжністю 7 верст. І.П.Табурно, згодом писав наступне: «Пласт цей в даний час розробляється… орендарем Файнштейном. На ділянках Файнштейна виявлено досі три пласта вугілля: перший - 1 фут 9 дюймів, другий (Бахіревський пласт) - 2 фути 4 дюйми, третій - 4 фути. Розробці піддається поки тільки другий пласт. Простягання пластів - NW (північно-західне) 300-400, з падінням на NO (північний схід) в 100-120, в південній же частині ділянки, на кордоні з землею панів Бахіревих падіння пластів переходить на 80 при тому ж простяганні…

З причини того, що в околицях багато великих сіл, якихось: Гришине, Каракове, Чунишине та інших, нестачі робочих рук ніколи не відчувається.

При проходках глибиною до 29 сажнів зустрічалися такі породи: нанос (різного роду глини) - від 7 до 15 сажнів, пісок з водою - 0,16 сажнів до 0,67 саж (maximum), глинисті сланці, прошарок вугілля, піщаник від 3 до 5 сажнів, і безпосередньо під ним вугілля» [3, с. 1-3, 7b; 54, арк. 21].

Наприкінці XIX – на початку ХХ століття робилося припущення, що «Бахіревський» пласт є основним в Гришинському вугленосному районі, що на повірку виявилося далеко не так. Запаси шахтних полів по пласту f3 відносно швидко були вичерпані. Але до цього часу розгорнулася кустарна розробка вугілля по пласту f1 «Лисогорівський». Спочатку тут були відкриті дрібні шахти, іменовані місцевими підприємцями загальною назвою «Лиса Гора». Але про них – згодом [2, c. 4; 20].

Преображенський рудник В.Н.Файнштейна в 1900-1901 році завантажив по станції Гришине 1839 вагонів вугілля по 600 пудів кожен; в 1902-1903 році обсяги відвантаження на руднику впали – всього 649 вагонів або 0,39 млн. пудів вугілля. Загальний видобуток на руднику на 1902 рік склав 0,95 млн. пудів вугілля. Видобувна здатність рудника оцінювалася таким чином: в 1901 році – в 4,5 млн. пудів вугілля, в 1903 році – 2 млн. пудів, в 1904 році – всього 0,5 млн. пудів на рік, на 1905 рік – 3 млн. пудів вугілля на рік. При цьому, в першому півріччі 1904 року на руднику було видобуто всього 0,52 млн. пудів вугілля, а вивезено залізницею в 1903-1904 господарчому році – лише 0,53 млн. пудів (891 вагон) палива. Під час революційних потрясінь (1905-1907 роки) Преображенський рудник В.Н.Файнштейна працював зі стабільно тенденцією спаду видобутку. Його видобувна здатність різко впала: з 3,0 млн. пудів на 1905 рік до 1,0 млн. пудів на 1907, а на 1908 рік – зросла незначно, до 1,2 млн. пудів. У першому півріччі 1904 року рудник завантажив по станції Гришине 890 вагонів, в 1904-1905 господарчому році – 429 вагонів, в 1906-1907 господарчому році – 317 вагонів вугілля [17, c. 36-37; 21, c. 98-104; 40, c. 27; 41, c. 32; 42, c. 38-41; 43, c. 44-45; 45, c. 16; 46, c. 16-17; 56, c. 11].

Існував і «другий» (чи «третій»? – П.Б.) Преображенський рудник, заснований в 1900 році. Станом на 1901 і 1903 роки, для Преображенського рудника Г.М.Фріца і М.Є.Кауфмана (завідувач Г.М.Фріц) була встановлена видобувна здатність в 0,5 млн. пудів вугілля, однак до 1903 року видобуток на руднику не дотягував і до 55 тис. пудів [40, c. 27; 56, c. 11; 57, c. 348].

Ще в 1902 році І.П.Табурно підрахував: у разі оперативного (протягом 1-3 років) будівництва нової залізниці в районі Гришино, річна продуктивність Преображенського рудника підскочила б мінімум до 3 млн. пудів. Але на початку ХХ століття питання будівництва нових залізниць в Гришинському кам’яновугільному районі оперативно вирішене так і не було [2, c. 10].

Це підштовхувало В.Н.Файнштейна до нарощування обсягів видобутку i відвантаження за рахунок об'єднання зі своїм рудником сусідніх, дрібних шахт. Ще в 1903 році підприємці Я.Л.Шнуренко і І.А.Золотарьов орендували землі в районі сучасного селища Шевченко, де відкрили кустарні шахти. У 1907 році В.Н.Файнштейн викупив сусідні кустарні шахти І.А.Золотарьова і Я.Л.Шнуренка на землях Лисої Гори, і заклав тут більш продуктивну шахту НОД № 4, яку вважають попередницею Шевченківського рудника. Нова шахта розробляла вугільний пласт f3 «Бахіревський»; пізніше вийшли і на пласт f1 «Лисогорівський» на глибині 30-32 сажнів, тобто 64-68 метрів. Потужність «Бахіревського» пласта становила 0,42 сажнів, - приблизно 90 см, «Лисогорівського» - 0,37 сажнів, - приблизно 80 см. Кут падіння пластів – до 10 град. Близько 7,5% видобутого в 1908 році вугілля рудник витратив на власні потреби [7, c. 57; 14; 20; 58, с. 12-13, 126-127, 156-157].

Даний крок привів до тимчасового зростання вуглевидобутку на Преображенському руднику. Підприємцем було видобуто в 1908 році – 1,32 млн. пудів, в 1909 році – 1,08 млн. пудів вугілля, а завантажено по станції Гришине – відповідно 2198 і 1792 вагонів «чорного золота» по 600 пудів кожен. Тобто, було відвантажено майже все видобуте вугілля. Крім шахти НОД № 4, де працювали 3 парові машини, була пройдена шахта № 5 з 4 електричними підйомними машинами. На руднику, видобувна здатність якого в 1908 році оцінювалася в 3,5 млн. пудів, працювали: 5 парових котлів, 7 парових машин (загальна потужність 67 кінських сил), 7 парових насосів (загальна продуктивність 164 л/год.), 5 динамо-моторів (загальна потужність 20 кінських сил; з них 3 – підземних), 5 коней, яких використовували для «механізації» робіт на поверхні. Використовувалося напруга 500 вольт, мережа – постійного струму. Шахта НОД № 4 була в змозі видати до 20 тис. пудів (понад 300 тонн) вугілля на добу. Водоприток – в середньому 600 л/добу, відкачувався 3 насосами. Вентиляція шахти – за рахунок природної тяги. Відкатка по штреку – ручна, по ходку – за допомогою електричної лебідки. На поверхні працювало електричне освітлення, а під землею використовувалися звичні для всіх лампи «з відкритим вогнем». Звісно, виділень метану помічено не було [54, арк. 2; 58, c. 12-13, 40-41, 83-84]...

Уже в 1908 році на Преображенському руднику В.Н.Файнштейна працювали 137 осіб, з них 124 підземних робітників (68 забійників, 56 гірників) і 13 – на поверхні (3 вантажника, 3 майстрових, 2 ремонтника і 5 будівельників). Проживали робочі в різних умовах в населених пунктах, розкиданих по околиці. 75 робочих тулилися в казармах, 54 - у власних (сімейних) будинках, 8 - знімали квартири. Назріла необхідність в шахтному селищі, населення якого оцінювалося в 211 душ (робітники та їхні сім'ї). Але станом на 1908 рік при руднику було 13 казарм на 41 робітника кожна (сімейних будинків не було), а в 1911 році на місці нинішнього селища Шевченка було побудовано лише 14 бараків для робітників шахти НОД № 4. Так починалася забудова сучасного селища міського типу Шевченко [14; 20; 58, c. 190-191].

Цим, а також поступовим відпрацюванням запасів вугілля по пласту f3, пояснюється масовий відтік робітників з рудника. З 1908 року Преображенський рудник належав товариству «Файнштейн В.Н. і К°», фактичними керівниками тут були В.Н.Файнштейн і М.І.Каттавоз. У 1910 році на руднику було видобуто 0,83 млн. пудів, за перше півріччя 1911 року – 0,37 млн. пудів вугілля, що на 50 пудів більше аналогічного періоду 1910 і на 10 пудів більше аналогічного періоду 1912 року. Видобувна здатність рудника в 1910-1911 роках оцінювалася в 1,5-2 млн. пудів на рік, в 1912 році – 1,0 млн. пудів вугілля на рік. Реальний видобуток вугілля на копальні становив: в 1910 році – 0,832 млн. пудів при 90 (за іншими даними – 97) робочих, в 1911 році – 0,758 млн. пудів при 42 робочих. За 3 роки кількість робітників скоротилася більш ніж в 3 рази. Керуючим на руднику був штейгер Я.Д.Подольський [36; 59, c. 202-203; 60, c. 42-43; 61, c. 9; 62, c. 15; 63, c. 9; 64, c. 962].

«Другий» Преображенський рудник, - колишній Г.М.Фріца і М.Є.Кауфмана, - в 1910 році також належав товариству «Файнштейн і К°». Видобувна здатність рудника – 1-2 млн. пудів на рік [58, c. 962].

У 1911 році Преображенський рудник відвідав маркшейдер Н.Н.Ільїн, який, можливо, повідомив про вичерпання запасів відповідного шахтного поля. Даних про роботу Преображенського рудника після 1912 року немає, проте вищевказаний рудник в 1913 році значиться в адрес-календарі Катеринославської губернії, довідковій книзі «Весь Катеринослав», а сам В.Н.Файнштейн бере участь в обговоренні проекту казенної залізниці Рутченкове – Гришине і північних під'їзних колій по станції Гришине. Мабуть, як орендар земель із багатими кам'яним вугіллям надрами [60, c. 67; 65, c. 141-142; 66].

В 1912 році англо-франко-бельгійське акціонерне (анонімне) товариство Гришинських копалень викупило у В.Н.Файнштейна шахту НОД № 4 і заклало поруч більш сучасну шахту № 19. Шахта вийшла на пласт f1 «Лисогорівський». Керуючим на шахтах нового рудника, що закладався, залишився М.І.Каттавоз. Видобувна здатність рудника, станом на 1913 рік, була встановлена на позначці 2,0 млн. пудів, на 1914 рік – 3,0 млн. пудів вугілля на рік. У 1913 році шахта М.І.Каттавоза видала на-гора 1,309 млн. пудів вугілля при 108 працівниках. Було розпочато будівництво шахтного селища [14; 20; 67, c. 32-33; 68, c. 34-35; 69, c. 11].

У 1914 році на Гришинській копальні (2 шахти, 176 робітників) анонімного товариства було видобуто 1,385 млн. пудів вугілля при видобувній здатності 2,5 млн. пудів на рік. На руднику були зроблені наступні технічні удосконалення: «а) обладнана електрична станція потужністю 200 кінських сил; б) проведена повна електрифікація підземних двигунів; в) закінчувалося проходження нової шахти № 5-й на глибину до 55-60 сажнів; г) проводилася прокладка водопровідних труб для постачання селища питною водою» [70, c. 62].

У 1915 році Гришинський рудник анонімного товариства (2 шахти, 429 робітників) видав 2,44 млн. пудів вугілля при видобувної здатності 5 млн. пудів на рік. Доречі, в 1915 році на останньому руднику перше вугілля дала шахта № 19. Згідно зі статистикою Ради З'їзду гірничопромисловців півдня Росії за 1916 рік, на руднику анонімного товариства Гришинських копалень (М.І.Каттавоз) з видобувною здатністю 10 млн. пудів на рік планували добути в 1917 році 8 млн. пудів вугілля. Не дивлячись на досить велику продуктивність, на руднику, станом на 1918 рік, застосовувалися дерев’яні вагонетки зі зйомним кузовом [53, c. 38-39; 71, c. 25; 72, c. 21; 73, c. 147, 151].

Причиною зростання планової виробничої потужності рудника англо-франко-бельгійського анонімного товариства Гришинських копалень є будівництво в 1914-1917 роках залізниці Рутченкове – Гришине і гілки Чунишине – Сазонове. Перша була введена в експлуатацію в січні 1917 року, остання – в грудні того ж року. Станом на 1917 рік, колійний розвиток роз'їзду Бельгійський, який знаходився на гілці Чунишине – Сазонове і повинен був обслуговувати шахти англо-франко-бельгійського анонімного товариства Гришинський копалень, складався з 6 колій, дві з яких – тупикові. Були побудовані крита і відкрита товарні платформи, пакгауз, а в одному з тупиків розміщувалися орендовані ділянки під склади вантажів. В майбутньому передбачалося тут розмістити вагонні ваги. Оскільки станція Бельгійський розташовувалася на під'їзній гілці загального користування, тут передбачалася пасажирське будівля і дві пасажирські платформи. Але з пасажирським сполученням на гілці довелося почекати років тридцять [74; 75, c. 571]...

Безпосередньо перед революцією і громадянською війною шахту № 19 викупили гірничопромисловці Барський і... згідно з офіційною історії шахти ім.Шевченко – Миткевич. Дореволюційних джерел із зазначеними прізвищами підняти не вдалося, - тільки радянські. У перші роки радянської влади Барського так і називали. А ось Миткевич іменується і Мяшкевичем, і навіть Майневичем. У 1917 році була запущена в експлуатацію шахта № 20. Довгий час шахту ім.Т.Г.Шевченка називали шахтою № 19-20. Подальша історія з біфуркаційних процесами в регіоні відома [5, c. 160; 14; 20; 48].

«Англійському й бельгійському товариству», - тобто, англо-франко-бельгійському анонімному товариству Гришинських копалень, народний поголос нині приписує те, що вони сто років тому ніяк не могли зробити – будівництво залізниці Рутченкове – Гришине – Добропілля і тупикових під’їзних колій, зв’язаних із нею. Будівництвом протяжної залізничної лінії мали займатися або держава (як воно було насправді зі згаданою залізницею), або приватне «акціонерне товариство залізниці Ім’ярек», але не анонімне товариство вугільних копалень. Максимум, за що останнє могло взятися – будівництво короткої тупикової колії приватного користування від своїх шахт до станції примикання залізниці загального користування. Документи дореволюційної епохи чітко вказують, що і залізниця Рутченкове – Гришине – Добропілля, і тупикова гілка від останньої в напрямі Чунишине – Сазонове, будувалися як залізниці загального користування. То ж, ніякої залізниці «бельгійці» тоді не будували, - навіщо їм було займатися марнотратством? Втім, слід зазначити, вказане вище товариство непрямим чином таки впливало на хід пошукових, проектних і будівельних робіт, пов’язаних із залізницею Рутченкове – Гришине.

Але головне інше: «бельгійці» фактично визначили будівництво селища шахти № 19-20, нинішнього Шевченко. Життя і видобувна промисловість в околицях зародилися задовго до приходу сюди бельгійських акціонерів, але то була кустарна і напівкустарні промисловість. Навіть селища, як такого, до бельгійців тут не існувало. Товариство Гришинських копалень зробило процеси освоєння промислового вуглевидобутку і капітального будівництва житла для робітників рудника незворотними. Як це їм вдалося? Ніяких див не відбувалося: по-перше, робилися великі фінансові вливання у справу вуглевидобутку в районі Гришино (хоча, на прикладі дерев’яних вагонеток бачимо, що далеко не все вдавалося зробити одразу) і будівництва інфраструктури. По-друге, технічне переоснащення рудника і освоєння нових технологій гірничого виробництва. З ручним і кінним воротом важко вийти на промисловий вуглевидобуток, - навіть парового двигуна може бути замало для цього. З появою електричного двигуна, в тому числі на руднику анонімного товариства, багато проблем із продуктивністю шахт було знято.

Перед тим, як продовжити викладення матеріалу з історії шахти ім.Т.Шевченка, слід зупинитися на ще одній шахті в районі Лисої Гори, яка працювала тут до революції. У дореволюційній літературі згадуються шахти братів Чечиків, яких до 1917 року було декілька. Існувала така шахта і в районі сучасного селища Шевченко, за даними О.О.Гапєєва, це була шахта Чечиків і Марковича. Знаходилася вона на південний схід від шахти ім.Т.Г.Шевченко, біля річки Солона. Станом на 1917 рік, сумарні обсяги відвантаження вугілля шахт братів Чечиків (Ільїнка, Селидівка тощо) по станції Гришине становили до 1000 вагонів на рік [7, c. 57; 75, c. 156].

У 1920 році рудники Гришинського вугленосного району були остаточно націоналізовані й розділені на два кущі: Гришинський (Північний) і Селидівський (Південний). До складу Гришинського куща входили 6 рудників: Новоекономічний, Гродівський, Святогорівський, Григор'єво-Гришинський, Новомар’їнський (правильніше Надєждине-Мар'їнський) і, звичайно ж, майбутній Шевченківський рудники. У 1922 році на базі цих копалень створюється Гришинське рудоуправління. Згідно зі списком гірничопромислових підприємств Артемівського гірничого округу (січень-лютий 1923 року) за Гришинським кущем значилися Новоекономічний, Гродівський, Красноармійський (колишній Святогорівський), рудник №5 (колишній Майневича і Барського або Лисогорівський), рудник №7 (Єленінські копальні) і Західно-Донецький рудник УДКП [48].

Відповідно до п'ятирічного плану на 1928-1933 роки, в списку нерентабельних підприємств вказувалася шахта № 19 ім.Т.Г.Шевченка з виробничою потужністю 84 тис. тон вугілля на рік. Але попри все шахта вижила і продовжувала видавати на-гора рекордні тисячі тонн вугілля. Станом на 1934 рік, вантажообіг станції Бельгійський склав: по прибуттю – 5,8 тис. тон, по відправленню – 158,1 тис. тон різних вантажів. Станція відправляла, в основному, вугілля, і все відправлене вугілля було завантажене виключно на шахті ім.Т.Г.Шевченка (рудники Новомар’їнський і Західно-Донецький у другій половині 20-х років були законсервовані) [76; 77].

Далі було не менш важке воєнне лихоліття, яке шахта перенесла також, з гідністю. Як працювала залізниця в середині 40-х років, після звільнення Донбасу? Показники її роботи безпосередньо залежали від показників роботи шахт тресту «Красноармійськвугілля». А останні, не дивлячись на дні підвищеної продуктивності, план часто зривали – внаслідок елементарної нестачі робочих рук, інструменту, не кажучи вже про машини і механізми. Згідно із даними газети Красноармійського відділу руху «Стахановець транспорту», в першу декаду серпня 1945 року навантаження вугілля по станціях, які обслуговують шахти «Красноармійськвугілля», склала 101 % від плану, у другу – 93 % від плану. В тому числі, станція Бельгійський за відповідні періоди виконала план на 130 і 140 % [78; 79].

Шахта успішно працювала і в післявоєнні роки. Лише в 1990 році, коли запаси родовища вугілля були повністю вичерпані, шахта стала частиною історії. Станція Бельгійська пережила шахту ім.Т.Г.Шевченка на ціле десятиліття, - вона працювала як мінімум до 2001 року. Колія доходила до колишньої станції Сазонове – на післявоєнних картах Генштабу на місці колишнього рудника Західно-Донецького кам'яновугільного товариства зазначена шахта Кравченко. Після закриття шахти ім.Шевченка по гілці возили бітум для асфальтового заводу (працював до 2006 року). Саму станцію «в народі» називали «Бельгія», а місцевість в окрузі і кілька будиночків в районі закритою станції досі називають Бельгійкою. Під'їзна колія Чунишине – Сазонове, а також колійний розвиток станції Бельгійський, демонтували в 2002 році. У 2013 році не стало і станції Чунишине [14; 20].

ГРИШИНЕ. В казенному селі Гришине кам’яне вугілля знайшли приблизно так, як і в сільці Зелене – шляхом риття колодязю біля церкви. У 1887 році геологічну розвідку на землях села Гришине вів інженер Глібов, який знайшов два придатні для розробки пласти вугілля в долині річки Гришинка, на північний захід від села (район сучасних Василівки і Мирного Добропільського району). Наприкінці 80-х – на початку 90-х років розвідкою керував професор О.В.Гуров, який знайшов три вугільні пласти на північ від села Гришине (район сучасної Новоолександрівки Добропільського району). Орієнтовно, наприкінці 90-х років XIX століття на Гришинській землі в районі південніше Василівки було відкрито три кустарні шахти, які працювали недовго і були закриті. Їх послідовна розконсервація розпочалася з 1915 року [3, c. 5, 7; 12, c. 88; 80].

Існували дрібні вуглекопальні в районах так званих Гришинських хуторів. У балці Тернова, північніше нині закритої шахти ім.Т.Г.Шевченка, знаходилася Тернова копальня, про яку майже немає достовірних даних. Мабуть, за виключенням того, що у 1889-1890 господарчому році вона відвантажила по станції Гришине всього 8 вагонів вугілля, по 600 пудів кожний [34; 35, c. 230].

Восени 1899 року в селі Гришине опинився інженер І.П.Табурно, який суспільно із промисловцем В.І.Хлопицьким проводив геологічні розвідки на предмет можливості відкриття на землях Гришинської громади капітального рудника. Місцем для закладки нових шахт було обрано Сазонову балку – південну межу селянських земель, а точніше – її правий схил. Місце було обрано не випадково: по-перше, ця балка була глибокою, і її схилами виходили на поверхню породи кам’яновугільної формації; по-друге, поруч вже працював Преображенський рудник В.Н.Файнштейна, який розробляв «Бахіревський» пласт вугілля. Саме його вказана розвідка і знайшла. Було закладено декілька розвідувальних шахт і шурфів, які дали в цілому позитивний результат щодо можливості промислової розробки родовища вугілля на землі села Гришине [3, c. 1-7].

Для якнайшвидшого виходу майбутнього рудника на промислові обсяги видобутку вугілля, було рекомендоване облаштування рейкових і ґрунтових під’їзних колій до роз’їзду Войнове (блок-пост № 13) або станції Гришине. Крім того, в 1899-1900 роках велися дослідження траси Курахівської залізниці, один з варіантів якої (Рутченкове – Гришине) передбачав облаштування залізничного полотна на відстані у 0,5 верст від зони вказаних розвідок. І.П.Табурно підрахував, що за умовою будівництва нових протяжних залізниць загального користування в Гришинському районі, продуктивність рудника, що закладався, сягнула би позначки 7 млн. пудів [3, c. 5-7].

Що стосується самого рудника, його експлуатацією мало займатися Західно-Донецьке кам’яновугільне товариство («Западон»). Останнє було засновано у 1901 році; голова правління – В.В.Чернавін, директор-розпорядник – камер-юнкер Височайшого Двору, князь С.В.Кудашов, директори – Л.А.Семков, І.П.Табурно. Основний капітал – 2,2 млн. крб. Згідно зі статутом, метою товариства була «експлуатація кам'яновугільних покладів на землі, що належить громаді селян села Гришине в Гришинський волості Бахмутського повіту; в маєтку Б.О.Коптєва при Новоолексіївці та хуторі Дубрівка» (останні два населених пункти – сучасна Никанорівка, що на Добропільщині). Правління знаходилося в Санкт-Петербурзі [81, c. 332].

Товариство приступило до закладка капітального рудника в районі «хутора Табурний» (народна назва околиці сучасного села Звєрєво). Саме підприємство офіційно іменувалося рудник Західно-Донецького кам’яновугільного товариства, але розпочинався майбутній капітальний рудник з маленької шахти хазяїна хутора – І.П.Табурно. У 1901-1902 звітному році шахта І.П.Табурно відвантажила по станції Гришине 2,5 вагони вугілля. У 1903 році І.П.Табурно продав свою шахту Романову, а в 1904 році – відправився військкором на Російсько-Японську війну. З цього моменту життєвий шлях І.П.Табурно не переплітався так тісно із районом Гришино, але та добра справа, яку інженер зробив для Західного Донбасу, досить швидко дала істотні результати [6; 16, c. 13].

Перші відомості про рудник Західно-Донецького кам’яновугільного товариства, як окрему виробничу одиницю, датовані 1902 роком. Саме в цьому році на руднику було встановлено видобувну здатність у 1 млн. пудів на рік, а плановий вуглевидобуток на період освоєння проектної продуктивності у поточному році становив 500 тис. пудів вугілля. Слід зазначити, що на даному етапі план на руднику було виконано: за 1902 календарний рік від імені Західно-Донецького товариства було відвантажено по станції Гришине майже 500 вагонів вугілля. То ж, робота рудника розпочалася не 1903 роком, як було прийнято вважати раніше, а щонайменше одним роком раніше [40, c. 27; 82, c. 5-6].

Ще до революції 1905-1907 років на руднику Західно-Донецького кам’яновугільного товариства почалися проблеми із видобутком, які мали причини виключно технологічного характеру. У 1903 році на підприємстві було встановлено видобувну здатність 3,0 млн. пудів вугілля на рік і річний плановий видобуток – 1,0 млн. пудів. Втім, якщо у 1903 календарному році тут відвантажили по станції Гришине 544 тис. пудів, то у 1904 році – 52,5 лише тис. пудів, а у 1905 році – жодного вагону. У 1904-1906 роках рудник не працював – відвантажувалися лише запаси вугілля, які накопичилися на промплощадці підприємства [41, c. 32; 42, c. 38-41; 44, c. 44-45; 83, c. 5-6].

Щоправда, у 1906 році справи на руднику пішли вгору: у 1906 році на руднику було видобуто 580 тис. пудів вугілля, відправлено по станції Гришине – 837 вагонів, у 1907 році – відповідно, 1,05 млн. пудів і 1570 вагонів, у 1908 році – 790 тис. пудів і 1086 вагонів, у 1909 році – 1,49 млн. пудів і 2252 вагони по 600 пудів кожний. Видобувну здатність і плановий видобуток на 1907-1908 роки встановили на «дореволюційній» позначці – 3…3,5 млн. пудів на рік. Станом на 1910 рік, видобувна здатність і плановий видобуток вугілля на копальні Західно-Донецького кам'яновугільного товариства були встановлені на позначці, відповідно, 3,5 млн. і 2 млн. пудів на рік [44, c. 44-45; 45, c. 16-17; 54, арк. 2; 61, c. 9; 84, c. 16].

За перші 3 місяці 1910 року на руднику було видобуто 0,23 млн. пудів, що становило приблизно половину обсягу планового вуглевидобутку. Протягом календарного року, було видобуто 1,27 млн. пудів вугілля. Станом на 1912 рік, видобувна здатність і плановий видобуток на руднику були встановлені в розмірі 6 млн. пудів на рік; на 1913 рік – 5 млн. пудів на рік, при цьому за перше півріччя звідси вивезли залізницею з навантаженням по станції Гришине лише 521,5 вагонів мінерального палива. Реальний видобуток вугілля на копальні становив: в 1910 році – 1,268 млн. пудів при 70 робітниках, в 1911 році – 1,288 млн. пудів при 70 підземних робітниках, в 1913 році – 1,268 млн. пудів при 95 робочих [59, с. 202-203; 60, с. 42-43; 61, с. 9; 62, с. 15; 63, с. 9, ; 67, с. 32-33; 69, с. 11].

Рудник розробляв 3 пласти вугілля (потужністю 0,6, 0,6 і 0,8 м), які розкривали підйомною шахтою, імовірно - № 5, глибиною 45 м. Крім того, була пройдена вентиляційна шахта. На руднику працювали парові двигуни загальною потужністю 110 кінських сил. Управляючим на руднику був О.П.Сергєєв, головою правління Західно-Донецького кам'яновугільного товариства – О.І.Абановський. Рудник був зв'язаний зі станцією Гришине гужовою ґрунтовою дорогою протяжністю 5 верст. Продуктивність рудника істотно обмежувалася відсутністю адекватних під’їзних шляхів, якими могли бути лише залізниці широкої колії загального користування. Але на руднику Західно-Донецького товариства вже були свої рейкові колії, і не тільки на ньому. Мова йде про відкатку шахтних вантажів у вагонетках підземними виробками [34; 54, арк. 2; 73, c. 194].

Досить розповсюдженою є думка, що на рудниках Гришинського вугленосного району відбите вугілля і порода під землею транспортувалися або вручну (зазвичай згадують санки), або за допомогою кінської тяги. Це не завжди відповідає дійсності, і яскравий тому приклад – рудник Західно-Донецького кам’яновугільного товариства. На цьому руднику використовувалися ручна, а також механізована відкатка горизонтальними і похилими виробками, - яка завгодно, тільки не кінна. Для забезпечення переміщення вантажів, усі виробки рудника (окрім очисних) були обладнані рейковою колією шириною 500 мм. Використовувалися рейки погонною масою 7 кг/м, а також соснові шпали, яких вкладалося по 3 штуки на погонну сажень. Середній ухил колії становив 5,2 ‰, максимальний допустимий для вагонеток – 10 ‰ [73, c. 195, 282-283].

На шахті використовувалися вагонетки з дерев’яним кузовом, які були відносно дешеві (22,5 крб. за вагонетку) і легкі (всього 12 пудів). Але вони мали замалий строк служби – 4-5 місяців. Ємність кузову таких вагонеток складала 25-28 пудів, висота над рівнем головки рейок – 1,1 м, довжина – 1,25 м. Колеса вагонеток виготовлялися із чавуну, із діаметром по колу катання 240 мм і масою 20 фунтів. Жорстка база вагонетки (відстань між осями колісних пар) становила 315 мм, - тобто, подовжня стійкість екіпажу була наднизькою, що істотно обмежувала швидкість транспортування. Для змащення підшипникових вузлів коліс застосовувалася нафта. Кількість вагонеток в партії механізованої відкатки складала 10 штук. Вагонетковий парк підприємства складав 800 екіпажів, з них 700 – в роботі. Час повного обертання вагонетки (вибій – поверхня – вибій) складав 3 години [73, c. 147, 194-195].

У 1913 році питання будівництва нових під'їзних залізничних колій в районі станції Гришине і рудника Західно-Донецького товариства було вирішено. Восени гірничопромисловці приступили до обговорення проекту розвитку колійної мережі Західного Донбасу, розробленого технічним відділом служби колії Катерининської залізниці. У протоколі одного з таких засідань було зазначено: «За час обговорення питання і після розгляду поданої траси, нарада постановила: (...) визнати також такою, що відповідає вищевказаній меті трасу лінії Рутченково – Гришине за неодмінної умови побудови гілки.., а також - будівництві збірної станції на відгалуженні, що починається приблизно на 67-й версті [від Рутченково], не доходячи до станції Гришине. Така збірна станція необхідна для залучення до лінії існуючих копалень Західно-Донецького товариства, Чечі, товариства Гришинських копалень і копалень Золотарьова, шляхом побудови приватних гілок від шахт названих підприємств, з примиканням їх до цієї станції» [85].

У 1914 році на руднику (2 шахти, 170 робітників) було видобуто 1,6 млн. пудів вугілля (даних про видобувну здатність на цей рік немає). При цьому, запас вугілля на складах рудника на 1 січня 1914 року становив 32,8 тис. пудів, на 1 січня 1915 року – 155 тис. пудів. Залізницею в 1914 році було вивезено 1,18 млн. пудів палива, на власні потреби рудник витратив 301 тис. пудів. У 1915 році маркшейдер М.В.Пафомов робив перевірку плану гірничих робіт Західно-Донецького рудника (1 шахта, 232 робітників), який забезпечив видобуток 2,7 млн. пудів вугілля (з них 1,07 млн. пудів вугілля – в першому півріччі) при видобувній здатності 5 млн. пудів на рік. На 1916 рік видобувна здатність рудника була збільшена до 10 млн. пудів вугілля на рік. Згідно зі статистикою Ради З'їзду за 1916 рік, при станції Гришине значився рудник Західно-Донецького кам’яновугільного товариства з видобувною здатністю 5 млн. пудів вугілля (очікуваний видобуток в першому півріччі 1917 року - 3,5 млн. пудів) [86, c. 18-19].

Під’їзна залізнична колія Гришине – Чунишине – Сазонове була добудована в грудні 1917 року. Кінцевий пункт – станція Сазонове, рудника Західно-Донецького товариства, був тупиковим. На станції були побудовані пасажирська будівля й 2 пасажирські платформи. Втім, пасажирські потяги тут так і не пішли [74; 75, с. 573].

Тим часом, запаси по пласту g3 «Бахіревський» на руднику Західно-Донецького товариства давно вже були відпрацьовані, - рудник вийшов на пласти  f1 «Лисогорівський»,  h6 «Кравцовський» і  g2 «Чуніхінський». Наприклад, пласт f1 розроблявся на глибині 45-65 м, потужність пласту становила близько 0,5 м. Причому, вугілля по пласті виявилося настільки кріпким, що його відбивали від масиву динамітом. Ґрунтом пласту був м’який сланець, і підбійка проводилася саме по ґрунті. Завдяки цьому, сортність вугілля була високою, дрібних шматків майже не було [7, c. 57-58].

Після 1921 року Західно-Донецький рудник увійшов до складу Гришинського куща. Більшість шахт опинилися затопленими, вуглевидобуток впав до критичної позначки. Останні відомості про сам рудник датовані 1928 роком, втім колія до колишньої станції Сазонове залишалася до початку XXI століття. На післявоєнних картах Генштабу тут значилася шахта Кравченко. Але це вже зовсім інша історія.

Коротко – про копальню згаданого вище Золотарьова. Офіційно підприємство називалося Надєждо-Мар'їнська копальня однойменного товариства (Є.І.Пінчуга і І.А.Золотарьова). Знаходилася вона у Сазоновій балці між селом Надеждине (Сазонова, нині – Котлине) і хутором Мар'їнський. Станом на 1911 рік на двох шахтах цієї копальні працювали 13 осіб, станом на 1913 рік – 15 осіб. Видобувна здатність копальні в 1911 році оцінювалася в 2 млн. пудів, у 1912-1913 роках – лише в 0,5 млн. пудів на рік. Реальний вуглевидобуток за 1913 рік – 104 тис. пудів. У 1914 році шахти Надєждо-Мар'їнського товариства зупинилася. У 1915 році маркшейдер М.В.Пафомов робив перевірку і поповнення планів гірничих робіт на шахтах, в тому числі – Надєждо-Мар'їнського товариства. То ж, остання копальня в 1914 році не «канула в Лєту», як стверджують окремі краєзнавці. Додатковим свідченням на користь цієї думки є те, що копальня Золотарьова фігурує у клопотаннях Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії як така, що потребує рейкових під’їзних шляхів. У 1920 році даний рудник увійшов до складу Гришинського куща, але на цьому свідчення про його роботу обриваються, і подальша доля копальні невідома. В радянських джерелах згадується шахта Пенчука, - імовірно, мова йде про Надєждо-Мар’їнську копальню (Пінчуга). Вона знаходилася поруч із Шевченківським рудником (точніше, північніше найближчої шахти НОД № 4 колишнього Преображенського рудника В.Н.Файнштейна) і розробляла пласт f1 «Лисогорівський» потужністю 0,8 м на глибині 30 м [7, c. 57; 53, c. 95; 60, с. 42-43; 67, с. 32-33; 85].

Але залишалися дрібні копальні північніше села Гришине, - №№ 1, 2 і 3, які послідовно відкрили після 1915 року. У 20-х роках минулого століття в долині річки Гришинка, навпроти хутора Леніна (зараз село Мирне) була відкрита і шахта № 3 «Гришине», яка продержалася в робочому стані найдовше серед згаданих вище копанок. Після Другої Світової війни цій шахті присвоїли номер 49. Тут працювали жителі села Гришине і прилеглих сіл Добропільського району. Шахта підпорядковувалася «Курахіввугіллю», потім – шахті № 19 ім.Т.Г.Шевченка. Вугілля йшло на господарства Добропільського і Межівського районів. Гірничі роботи велися до 1959 року. Залишки відвалів породи шахти № 49 збереглися досі [80].


3. З ЄВТУХОВИМ, І БЕЗ НЬОГО

МИРНОГРАД. Місто Мирноград, колишній Димитров, виникло шляхом злиття двох шахтарських містечок – Новоекономічне, розташованого в північній частині (не плутати зі старовинним однойменним селом), і Новий Донбас, що в південній частині. В обох містах, що згодом об’єднали, були і кустарні копальні, і капітальні рудники, які стали для цих містечок містоутворюючими. Зупинимося більш детально на північній частині міста, що колись називалася Новоекономічним. Містечко виникло на землях громади старовинного села Новоекономічне (звідси і назва), як робоче селище капітального Ново-Економічного рудника. Як зародився кустарний вуглевидобуток на землях села Новоекономічне – було сказано вище. Зараз розглянемо, що передувало закладці капітальних шахт, які дали дихання шахтарському містечку, а згодом – і місту.

Десь із середини ХХ століття зародження кустарного вуглевидобутку на території міста Димитров стали пов’язувати з іменем приватного підприємця селянського походження, уродженця Орловської губернії, О.П.Євтуховим. Це, звісно, не відповідає дійсності, - шахти на землях села Новоекономічне існували задовго до появи тут Євтухова. Раніше вважали, що «дід Панас» з’явився в наших місцях десь у 1908-1909 році. Спогади Н.Доброноса і документи дореволюційної епохи рисують дещо іншу картину. У 1904-1905 господарському році завантаження трохи більше одного вагону (750 пудів) вугілля по станції Гришине забезпечив О.П.Євтухов. У 1906-1907 господарському році цей підприємець відвантажив по станції Гришине 7,8 тис. пудів вугілля. То ж, «дід Панас» з’явився у Новоекономічному не пізніше 1904 року [46, c. 24-25; 87, c. 26-27].

За даними С.П.Луковенко, з посиланням на вказані спогади, у документах мова йде про дві різні кустарні копальні, що були закладені в різних місцях по околицях сучасних міста Мирноград і селища Новоекономічне. Ось що він пише: «Першою з них називають дрібну копанку в районі блоку № 5 сучасної шахти імені О.Г.Стаханова. Вона перебувала на протилежному боці балки ... а розроблявся на ній пласт «ясен», що виходив на поверхню... Що стосується цієї шахти, то шурф вирили вище балкою. Але... шахта була в трясовині. З шахти через верх йшла вода. Тому шахту закрили. Євтухов домігся у місцевої влади дозволу на будівництво другої шахти. Працювали артіллю». Залишки породного відвалу цієї шахти збереглися до наших днів.

О.П.Євтухов приступив до пошуків вугільних пластів на землях села Новоекономічне. Але протягом трьох років про це достеменно ніхто нічого не знав, якщо не брати до уваги чутки, що «дід Панас знайшов «сажу». Ці роки він, на основі виявлених малопотужних пластів, що залягали на невеликій глибині, і в окремих випадках виходили на поверхню, усвідомлено і цілеспрямовано вів пошук основного пласта вугілля Гришинського вугленосного району [6; 7].

У 1908 році посилилися пошуки промислових пластів вугілля на захід від села Новоекономічне. Розгорнулося будівництво шурфів, почали відкриватися нові кустарні шахти. Знайшов нові виходи пластів на денну поверхню і О.П.Євтухов. На початку 1909 року він уклав договір з громадою села Новоекономічне про оренду ділянки землі в балці Весела – в 4 десятини. За умовами орендного договору, О.П.Євтухову виділявся земельну ділянку терміном на 10 років з орендною платою в перші 3 роки – 600, а в наступні – 1000 крб. в рік і безкоштовним наданням селянській громаді 1000 пудів вугілля на рік. Приватний підприємець набрав артіль і почав рити чергову «дудку». Так був відкритий Олександрівський рудник. Щодо розробки вугільного пласту l7 «Товстий», основного в «Гришинській» свиті вугілля, який за свідченнями О.О.Гапєєва вперше у 1911 році розкрив О.П.Євтухов, - це навряд чи сталося саме на Олександрівському руднику. Своє перше вугілля ця шахта видала вже наприкінці 1909 року. В 1910 році на шахті працювало 28 осіб, в 1911 році – до 16 чоловік. Олександрівський рудник знаходився в районі сучасного ДЕМЗ (м. Мирноград). Глибина підйомної шахти, обладнаної кінним воротом, становила 56 сажнів; також працювала вентиляційна шахта. У 1910 році тут було видобуто 160 тис. пудів вугілля при видобувній здатності 0,3 млн. пудів на рік. У 1911 році видобули 111 тис. пудів вугілля, і видобувна здатність на 1912 рік була встановлена в розмірі 100 тис. пудів на рік. Шахта почала допрацьовувати своє поле. Тому в 1912 році О.П.Євтухов продав свою шахта Є.Н.Шпунтовичу [6; 54, арк. 33; 59, с. 202-203; 60, с. 42-43; 88].

Для Мирнограда і Новоекономічного О.П.Євтухов (Євнухов, Явтухов, Крюков?) – легендарна особистість, але при цьому до останнього часу не було жодної вулиці, названої на його честь. Проте залишилися безліч легенд і переказів про «діда Панаса», більшість з яких, все ж таки, мають під собою реальну основу, хоча й частка перебільшення в них немала. Відомий Євтухов і за межами Новоекономічного. Одним із прізвиськ О.П.Євтухова було «дід Крюк» (за зайву жорсткість відносно тих, хто потрапив у немилість), і жителі села Лиман розповідають, що в районі колишнього хутора Мирне і дачного селища була «хата діда Крюка, який продав шахту на Центральній». О.П.Євтухов також причетний до пошуку і розробки Гришинського вугілля в районі Гродівки, Григор’ївки (Разине), Заячої балки (Малинівки, колишньої Улянівки), і Бахмутської солі.

Станом на 1910-1913 роки, в Новоекономічному працювали й інші селянські шахти. Їх спіткала така сама доля, як й Олександрівський рудник Євтухова. Всі шахти були обладнані кінним воротом. Їх продуктивність коливалася від декількох тисяч до сотень тисяч пудів вугілля на рік. Територіально всі селянські шахти села Новоекономічне на початку ХХ століття знаходилися в північній частині сучасного Мирнограда. На шахті А.І.Карпова в 1910 році працювали 45 робочих, а річний видобуток склав 230 тис. пудів при видобувній здатності 0,45 млн. пудів вугілля на рік. Шахта А.М.Фоміна, як і шахта Євтухова, в 1910 році видала на-гора 160 тис. пудів при видобувній здатності 0,3 млн. пудів. Тут працювали 28 робітників. На схід від сучасної шахти «Центральна», між яром Ключовим і балкою Водяна працювала шахта М.С.Єрьоменко (Яременко?), на якій в 1910 році видобули 230 тис. пудів, видобувна здатність – 0,45 млн. пудів. Тоді на шахті працювали 45 робітників. Але в 1911 році на копальні значилося 5 підземних робітників, а річний видобуток склав 15 тис. пудів вугілля, причому видобувна здатність на 1912 рік не встановлювалася. Причина стрімкого спадання видобутку: розроблявся пласт вугілля потужністю близько 0,5 м. У балці Дякова (північна частина Мирнограда) працювали 8 шахт, власником яких був А.В.Качанов. На кожній шахті працювали по 15-20 чоловік, і їх сумарний видобуток становив 70 тис. пудів вугілля [6; 54, л. 33; 59, c. 202-203; 60, c. 42-43; 65, c. 141-142].

Дискусійним є питання про роль О.П.Євтухова у розвитку вуглевидобутку на землях Новоекономічного та в районі Мирнограду. Як бачимо з вищесказаного, «дід Панас» не був ані першовідкривачем вугільних пластів на землях Новоекономічного, ані власником першого капітального рудника в Мирнограді. Втім, О.П.Євтухов не просто шукав шляхи збільшення прибутку від розробки вугілля й перепродажу шахт з перспективними ділянками вугільного родовища, - він цілеспрямовано шукав основний вугільний пласт Гришинського вугленосного району, і знайшов його, - можливо, що й першим. Після революції 1917 року О.П.Євтухов одразу визнав радянську владу, і навіть «ходив у начальниках із маузером на боці», що сприяло «канонізації» вже в радянський період «діда Панаса» в якості головної діючої особи в історії вуглевидобутку в Новоекономічному.

Окремої розмови заслуговує тема про «безграмотність та бідність» О.П.Євтухова. Цілком можливо, що джерелом таких чуток у свій час були відомості про походження кустаря. Але належність до класу селян не означає цілковитої безграмотності, й навіть бідності. По-перше, О.П.Євтухов був власником декількох домівок на землях села Новоекономічного і в околицях, в тому числі – з дерев’яними підлогами, що на той час для села було великою рідкістю. По-друге, «дід Панас» повинен був мати який-неякий стартовий капітал, щоб платити заробітну платню артільникам. А шахт у нього набереться добрий десяток. По-третє, восени 1912 року О.П.Євтухов стає членом Південно-Російського товариства кам'яновугільної промисловості, - того самого, що відкрило на землях села Гродівка потужний рудник, сучасним втіленням якого є шахта № 5-6 ім.Г.Димитрова. Щодо безграмотності – теж типова теза у радянських переказах про діючих осіб кустарного вуглевидобутку в Донбасі. Євтухов був власником не такої вже й малої шахти, - Олександрівського рудника. Також «дід Панас» самостійно вів геологічні пошуки вугільних пластів, знайшов основний пласт вугленосного району, і не лише його. Про яку безграмотність може взагалі йти мова? Є усі підстави вважати, що розмови про безграмотність і бідність – чергова радянська вигадка, щоб зробити з приватного підприємця Євтухова ідеологічно правильного персонажа Євтухова.

Хто ж був насправді основною діючою особою в історії зародження промислового вуглевидобутку в Мирнограді?

У 1910 році Новоекономічне відвідав підприємець Н.Д.Кречунеско, який в лютому 1911 року розпочав переговори із селянською громадою. У вересні 1911 року був підписаний договір між громадою села – з одного боку, й підприємцями Н.Д.Кречунеско і Ф.Є.Ієвлевим - з іншого. Згідно з договором, пайовикам виділялися терміном на 30 років 60 десятин 134 квадратних сажнів сільській землі для розробки вугільного родовища. Орендна плата з боку пайовиків громаді села становила 189 тис. крб.. на рік. При цьому, загальні витрати на розробку нового родовища досягали 500 тис. рублів на рік. У договорі згадуються 4 десятини землі, яку вже орендував для таких самих цілей О.П.Євтухов. Пайовики приступили до будівництва шахт № 1, № 3 та № 5 нового рудника [6; 14; 20; 31].

Відносно назви нового рудника – в 1912 році за ним закріпилися дві назви: рудник Кречунеско і Ново-Економічний рудник. Друга назва стала офіційною з 1913 року. В 1912 році офіційним власником рудника стало Донецько-Грушівське акціонерне товариство (голова правління – Л.Г.Рабінович) [6; 31; 63, c. 9; 69, c. 11].

Шахта № 1 (зараз – територія ДЕМЗ, місто Мирноград), де працювало 500 чоловік, стала до ладу в 1912 році, але її поле було швидко відпрацьовано, і шахту продали. В цьому ж році вступила в дію шахта № 3 (з 1946 року - № 3-3 «біс»), терикон якої знаходиться в центрі північної частини нинішнього міста Мирноград. До 1913 року також були відкриті шахти Ново-Економічного рудника № 2 і № 4. Шахти розробляли пласт f7 «Товстий» потужністю 1,5 м [4, с. VII-4; 6].

«Одним з найбільших кам'яновугільних підприємств, що виникли в північній частині Гришинського [кам'яновугільного] району, є Донецько-Грушівське акціонерне товариство кам'яновугільних і антрацитових копалень.

У 1912 році зазначене Товариство заорендувало у товариства селян села Новоекономічне Гродівської волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії їх землю в кількості 8637 десятин для розробки кам'яного вугілля терміном на 30 років...

На землі, яка розробляється Донецько-Грушівським товариством, вважаючи простягання поки тільки близько 5 верст і розробку – до глибини 200 сажнів вертикальних, в зазначених 5 пластах видобуток обчислюється в розмірі 3,5 млрд. пудів...

В даний час (до 1913 року, - прим.) Товариством обладнані вже 3 шахти і в поточному році буде видобуто близько 2 млн. пудів вугілля» [36, c. 2, 3].

У 1912 році видобувна здатність Ново-Економічного рудника була встановлена на позначці у 10 млн. пудів вугілля на рік. Вже в 1913 році тут планували видати 8 млн. пудів вугілля. Однак, це були занадто сміливі плани, оскільки для налагодження таких обсягів вуглевидобутку були потрібні серйозні геологічні розвідки, які б засвідчили про можливість промислової розробки вугілля, і будівництво під'їзних шляхів. За звітний 1913 рік видобуток вугілля на Ново-Економічному руднику (4 шахти) склала 3,806 млн. пудів (з них 1,918 млн. пудів – за перше півріччя звітного періоду) при 412 робочих. На кожній з шахт рудника видобували по 9-12 тис. пудів вугілля на добу. У 1913 році видобувна здатність рудника була знижена до 5 млн. пудів на рік, однак в результаті часткового зняття проблеми пропускної здатності доставки вугілля на залізничну станцію Гришине (див. нижче), на 1914 рік вдалося знову підняти «планку» видобувної здатності до 8 млн. пудів вугілля на рік [6; 14; 31; 63, c. 9; 67, с. 32-33; 69, c. 11].

У 1913 році маркшейдер М.В.Пафомов виробляв перевірку плану гірничих робіт на Ново-Економічному руднику. Зі звіту начальника Гірничого управління Південної Росії за 1911 рік: «Поблизу села Ново-Економічне Гродівської волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії зроблені розвідувальні роботи на пласті кам'яного вугілля, які дали наступні результати: 2-мя шурфами глибиною 14 і 14 ½ сажнів пересічений пласт вугілля потужністю 0, 21 сажнів при [породному] прошарку 1 вершок. Вугілля слабке, містить багато золи і на поверхні розкладається» [60, с. 89; 67, с. 37].

У 1913 році на території Ново-Економічного рудника Донецько-Грушевського товариства були «...побудована і обладнана механічна майстерня; побудована невелика тимчасова вмивальня для робітників з паровим опаленням; розпочато проходку «Центральної» шахти з бетонним кріпленням і діаметром 2 сажні; закладена начорно споруда нового будинку для електричної станції та котельні; побудовані з цегли 3 казарми кожна на 36 чоловік і 4 будинки з 12-ю квартирами для сімейних робітників; шахта № 2 розширена і поглиблена до горизонту 36 сажнів; закладена углубка шахти № 1»[67, с. 47].

Ще одне питання, яке викликає суперечки серед краєзнавців, - це нумерація шахт Ново-Економічного рудника. Справа в тому, що шахту № 1 Ново-Економічного рудника часто плутають із шахтою № 1-2 «Центральна». В дійсності, це дві різні шахти. Шахта «Центральна» була збудована у 1913-1916 роках, і на сьогодні є одним із діючих дореволюційних вугільних підприємств Донбасу. Шахту № 1 Ново-Економічного рудника будували з 1911-12 року, станом на 1913 рік розпочали її заглиблення, але вже після 1915 року шахту закрили. У звітах начальника гірничого управління південної Росії за 1913-1915 роки ці дві шахти фігурують паралельно. Наприклад, у звіті за 1915 рік, шахта № 1 описується як шахта із дерев’яним копром і дерев’яним кріпленням, а шахта «Центральна» - із металевим копром і залізобетонним кріпленням.

Багатим на події був 1914 рік для Ново-Економічного рудника Донецько-Грушівського акціонерного товариства кам'яновугільних і антрацитових копалень. Тут на 4 шахтах (482 робітників) протягом року було видобуто 5,1 млн. пудів вугілля при видобувній здатності 12 млн. пудів. Слід також враховувати, що в 1913 році Товариство, в разі негайного будівництва ширококолійної під'їзної залізничної колії, планувало збільшити вуглевидобуток до 6 млн. пудів на рік. Крім будівництва під'їзної колії, «на Ново-Економічної копальні Донецько-Грушівського товариства:

а) закінчена проходкою Центральна шахта завглибшки 60 сажнів, круглого перетину, що має діаметр 2 сажні «в світлі», кріплена бетоном;
б) розпочато будівництво надшахтної будівлі; в) приступили до будівництва [комплексу] механічного сортування продуктивністю до 15 млн. пудів на рік для цієї ж шахти; г) споруджено будинок електричної станції (...);
д) розпочато встановлення двох турбогенераторів трифазного струму ... потужністю в 1000 кВт при напрузі в 3150 В;
е) закінчено проходження пливуна на шахті № 3 комбінованим способом (чавунний кесон і труби Гаазе);
ж) побудовано: 1 двоповерховий чотириквартирний кам'яний будинок для службовців, 1 двоквартирний одноповерховий також для службовців і 33 кам'яних будинки для робітників; (...)
к) при Центральній шахті розпочато встановлення залізного копра висотою в 23 м і залізної естакади висотою 6,5 м загальною довжиною в 100 сажнів».

Вже в 1914 році шахта «Центральна» Ново-Економічного рудника видала 1,9 млн. пудів вугілля, а шахта № 3 того ж рудника – 0,9 млн. пудів мінерального палива. На руднику були «буровими свердловинами глибиною від 11,83 до 26,32 сажнів, шурфами і ровами розвідувальні роботи з метою відшукання місця без пливуна, зручного для закладки нової шахти. З метою ж відшукання достатньої кількості доброї води був закладений один абіссінський колодязь глибиною 10 сажнів» [6; 36, с. 3; 68, c. 34-35, 49, 62-63].

На Ново-Економічному руднику Донецько-Грушівського акціонерного товариства кам'яновугільних і антрацитових копалень у 1915 році (4 шахти, 1018 робітників) видобули 10,7 млн. пудів вугілля при 14 млн. пудів на рік видобувної здатності. Показники роботи рудника практично відповідали скоригованим плановим, які станом на 1914 рік для 1915 року становили 11 млн. пудів вугілля. Однак в 1915 році видобувну здатність і планований видобуток для рудника на 1916 рік збільшили до 18 млн. пудів. Слід також враховувати, що в 1913 році Товариство, в разі негайного будівництво ширококолійної під'їзної залізничної колії, планувало збільшити вуглевидобуток в 1915 році до 15 млн. пудів мінерального палива на рік.

У 1915 звітному році на руднику були зроблені наступні технічні удосконалення: «розпочато проходку підйомної шахти на нижній пласт потужністю 1 ¼ аршини, і пройдений вентиляційний глибиною 20 сажнів шурф на той же пласт». На Центральній шахті «закінчено встановлення залізного копра висотою 25 м; на першому горизонті розпочато встановлення двох відцентрових електричних насосів, кожен продуктивністю в 100 куб. м води на висоту 150 м; встановлена парова машина потужністю в 125 кінських сил». Крім того, на руднику «закінчено спорудження будівлі механічного сортування та обладнання його механізмами, що приводяться в дію за допомогою електромотора... [Закінчено] спорудження залізничної естакади довжиною в 100 сажнів, яка обслуговує Центральну шахту і [комплекс] сортування при ній».

На естакаді здійснювалося не лише розвантаження вагонеток і перевантаження вугілля на інші засоби транспортування, але й змащення підшипників колісних пар вагонеток. Для цього під естакадою було обладнано ківш для «зайвого» мастила. В якості останнього використовувалася суміш з 15 фунтів мазуту, 5 фунтів олеонафту і 5 фунтів циліндрового мастила. На Ново-Економічному руднику, на відміну від рудників Гришинського і Західно-Донецького товариств, використовувалися вагонетки із металевим кузовом [73, с. 184].

У шахтному селищі у 1915 році «побудовано для робітників 4 казарми, кожна на 36 чоловік, 8 дванадцятимісних будинків і 4 будинки шестиквартирних. Збудовано їдальню для робітників з водяним опаленням та електричним освітленням... Побудований кам'яний рудничний магазин для службовців і робітників. Побудована тимчасова школа з водяним опаленням та електричним освітленням», в якій навчалося 200 дітей робітників рудника [6; 36, c. 3; 53, c. 38-39, 58, 59, 62, 63, 66, 67; 72, с. 21].

В 1916 році на Ново-Економічному руднику Донецько-Грушевського акціонерного товариства кам'яновугільних й антрацитових копалень, при видобувній здатності в 20 млн. пудів на рік, припускали вийти на вуглевидобуток в 16 млн. пудів. При цьому, за перше півріччя відповідного звітного періоду було видобуто 6,4 млн. пудів вугілля. Незайвим буде нагадати, що за умови будівництва залізничної гілки від станції Гришине до копальні у 1913 році, Товариство планувало до 1916 року вийти на видобуток вугілля в обсязі 24 млн. пудів на рік, і ця цифра в 1,5 рази більше, ніж скоригована в 1916 році. [36, c. 3; 72, c. 21]

Що стосується кустарного вуглевидобутку в Мирнограді, останній існував ще досить довго. Це пояснюється різними причинами. Одна з таких причин – наявність невеликих покладів вугілля на неглибоких горизонтах, яке не потребувало значних капітальних та експлуатаційних витрат при розробці. В перші роки радянської влади свої шахти дозволялося мати вуглевидобувним артілям, сільгоспартілям, колгоспам, радгоспам, а в окремих випадках – окремим селянам, - за особливі заслуги перед новою владою (як, наприклад, це було дозволено О.П.Євтухову) [31].

Станом на 1923-1924 роки, в районі станції Гришине числилися наступні кустарні шахти: Андрєєва, Гелюкіна, Гукова (діяла 1 шахта з 2), Даценко (діяла), Єфимова (діяла), Зубкова, Карпова, Колодова, Кочегарова, Михайкіна, Мигунова, Надєєва, Наумова (діяла 1 шахта з 4), Науменко, Нікіфорова (діяла), Паринцева (діяла 1 шахта з 2), Протопенка, Рижкова, Сентківського, Сєньковського, Суботіна (діяла 1 шахта з 2), Фоміна, Хорькової, Шиманського. Більшість із них були на колишніх землях селян Новоекономічного. Стосовно останнього шахтовласника (2 шахти, які після революції 1917-1921 років не діяли): на Караківській залізничній гілці, яка була під’їзною колією Ново-Економічного рудника, був роз’їзд Шиманьский. За переказами старожилів, роз’їзд названий на честь колійника, який тут працював. Як бачимо, це може не відповідати дійсності [37, с. 17-20].

Центром кустарного вуглевидобутку Гришинського вугленосного району залишалася північна частина сучасного Мирнограда й околиці. Станом на 1929 рік, в Гришинському районі Артемівського округу числилися наступні артілі, що займалися видобутком вугілля й належали до «Кустпромсоюзу»: «Вуглекоп» (село Разіне), «Трудівник», ім. Разіна, ім. Петровського, ім. Леніна, «Україна» (Новоекономічне) [89, c. 267-268].

До II Світової війни, і після, багато господарчих і відомчих організацій мали власні шахти. Три таких шахти на території північної частини Мирнограда належали військовому відомству. Залишки породних відвалів двох шахт збереглися днині. Вони розташовані в південних околицях терикону шахти «Новатор» (вище вулиці Челюскінців). За даними С.П.Луковенко, шахта № 51 «біс» («Військвід») розробляла пласт n64. Шахта № 361 («Військвід») розробляла пласти n11 і n4. До Другої Світової війни до шахт Військвіду від роз’їзду № 6 на залізниці Постишеве – Добропілля біля хутору Запорізький було обладнано залізничну під’їзну колію.

У роки Другої Світової війни окупаційна влада дозволяла місцевим жителям видобуток вугілля для господарських потреб. Такі шахти місцеві мешканці називали «колгоспними», хоча до радянської колгоспно-кооперативної системи вони не мають жодного відношення. За даними С.ПЛуковенко, шахта Ожигова знаходилася на старому кладовищі «Сахалін» - з лівого боку на підйомі до цвинтаря. Шахта Горєлова перебувала на місці міського ставу №2. «Колгоспна шахта» була і по вулиці Фрунзе (зберігся відвал). Всі «колгоспні» шахти працювали в період окупації Донбасу в 1941-1943 роках.

Після 1943 року промисловість країни в умовах тривалої війни, при заволодінні наступальної ініціативою радянською стороною, вимагала негайної відправки для потреб евакуйованої промисловості великої кількості вугілля в найкоротші терміни. Для забезпечення вуглевидобутку, восени 1943 року і протягом 1944-1945 років в районі Красноармійського були закладені дрібні шахти: в районі шахти «Центральна» - № 16 «Новоекономічна» і № 17 «Сахалін» (в 1,5-2 км на захід від вищевказаної капітальної шахти), № 15 «Сахалін-північ», Вуглерозвідки, № 18 «День врожаю», № 51 «Каракове», № 12, № 5/5 «біс»; на Родинській ділянці - № 19 «Родіна» і т.д. Шахти були невеликі і неглибокі, їх стовбури розкривали малопотужні пласти груп h, g, n. Будівництво таких шахт не вимагало великих капіталовкладень і великої кількості робітників [14].

У 1944 році було утворено шахтоуправління № 2. За словами старожилів, до складу шахтоуправління входили шахти №№ 11, 12, 12 «біс», 14 і 15 (документального підтвердження про входження шахт №№ 11 і 15 до складу шахтоуправління не виявлено). Шахта №12 «біс» була здана в експлуатацію в 1949 році з проектною потужністю 360 тонн на добу. У 50-ті роки середньодобовий видобуток на ній становив 500 тонн. Ця шахта знаходилася поруч із шахтою «Новатор» (зберігся породний відвал цієї шахти). Її попередниця, шахта № 12, згадувана у документах з 1944 року, знаходилась у районі вулиці Челюскінців. Шахта № 14 знаходилася в районі лісового складу шахти «Центральна». Цей терикон був вивезений автотранспортом.

РОДИНСЬКЕ. Згідно з основною версією про походження назви міста Родинське, останнє назване на честь Родинської ділянки вугільного родовища. А ділянку, в свою чергу, названо на честь хутора Родіна (тобто, «батьківщина», нині – у складі села Світле), на північ від якого ділянка і розташовувалася. Одними з перших копалень в околицях сучасного міста Родинське, були розвідувальні й видобувні шахти Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства в районі маєтку Мирна Долина, що належав Ф.І.Тернову. Це східні околиці нинішнього Лимана, південного «передмістя» Родинського. Імовірно у 80-х – 90-х роках XIX століття тут був розкритий пласт потужністю 0,5 м на глибині 21-25 м. Промисловій розробці перешкоджав великий приплив води, по балці були виявлені кілька потужних джерел [10, с. 73; 12, с. 95-96, 434].

Спроби кустарної розробки вугілля на схід від сучасного Лиману проводилися і на початку ХХ століття. Так, О.О.Гапєєв в своїй роботі, присвяченій геології Гришинського вугленосного району (1927 рік), вказує на стару шахту біля злиття струмків балок Берестова (Харцизька) і Осикова. На жаль, ані часу, коли шахта давала вугілля, ані прізвища власника, ані навіть точного місця розташування даного підприємства встановити не вдалося. Дані урочища жителі Лиману називають Шталєво (на захід від злиття струмків, за прізвищем власників ділянки) і Осички (на схід від злиття струмків, за назвою балки) [7, с. 84].

Кустарні шахти, відкриті в околицях села Новоекономічне після революційних заворушень 1905-1907 років, називали «столипінськими», оскільки в цей час пост прем'єр-міністра Російської імперії займав П.А.Столипін. Були такі шахти і в Лимані. У західній частині маєтку Мирна Долина працювали дві кустарні шахти тамтешнього землевласника П.В.Маркова, які розробляли «язики» вугільних пластів. У 1913 році, в зв'язку з запланованим будівництвом залізниці Гришине – Краматорська, розвідка вугілля на землях П.В.Маркова не виявлено придатних для промислової розробки пластів. Район за східною околицею Лимана досі називають «Маркове», - там зберігся ставок (занедбаний) в Водяний балці. Шахти перебували практично на крайній точці східної околиці Лиману [53, с. 34].

Була своя шахта і в центрі Лиману. Розташовувалася вона в 200 метрах від будівлі колишньої сільради, розробляла вугілля на глибині до 80 метрів. За деякими відомостями, проходка стовбура почалася, орієнтовно, в 1915 році, і можливо, до неї має відношення знаменитий кустар О.П.Євтухов (див. «хата діда Крюка»). Глибина стовбура не перевищувала 50 м, а сам стовбур був обладнаний кінним воротом. Вугілля під землею транспортували за допомогою кінної тяги в вагонетках. За свідченнями старожилів, вночі було чутно, як під землею кінь тягне порожняк. Шахтна поверхня була обладнана напівбункером. Начальником був Тєрьохін. До 50-х років минулого століття було відпрацьовано до 300 м в сторону шахти «Родинська» і до 100-150 м в напрямку Новоекономічного. Залишки відвалу породи шахти збереглися досі, вони розташовані в городі приватного будинку.

«Столипінські шахти» працювали і в Федорівці. Місцеві жителі називають їх «генеральськими», оскільки господарем був генерал-майор В.С.Токайшвілі. Останній з дружиною Анною-Ніною орендував землі в маєтку Григоріївка між однойменним селом (нинішнє Разине) і Липовій балкою (де зараз знаходиться Федорівка). Примітно, що сама Федорівка до генеральського руднику не має ніякого відношення. Північніше Федорівки також видобували вугілля – між Суворовим і Бойківкою на початку ХХ століття працювали кустарні шахти Арона і Штагера [7, с. 87; 53, с. 26-27, 55].

Орієнтовно в 1906 році почалися роботи по закладці «генеральського» рудника, а в 1909 році Григоріївський рудник генерал-майора В.С.Токайшвілі вже дав перше вугілля. Генеральська шахта, яка перебувала в 16 верстах від станції Гришине, була першою з виниклих тут копалень, можливо – найбільшою. До 1918 року тут працювали шахти інших дрібних власників, список тільки відомих прізвищ перевищує 10 найменувань [90].

Максимальна продуктивність становила 6,5 тис. т, з них до 1,5 тис. т доставляли гужом на станцію Гришине, решта розпродавали на місці. Хоча за сприятливих умов, тут і на навколишніх селянських копальнях могли видобувати до 100 тис. т вугілля на рік. Протягом першого півріччя 1910 року на руднику було видобуто 120 тис. пудів вугілля, за календарний рік – 163 тис. пудів. У зв'язку з відсутністю під'їзних шляхів, вуглевидобуток на копальні коливалася. У 1911 році рудник видав всього лише 96 тис. пудів вугілля, в першому півріччі 1912 року – 200 тис. пудів, а за аналогічний період 1913 року - лише 130 тис. пудів (причому, за рік видобуток склав 150 тис. пудів). Видобувна здатність рудника в 1911 році оцінювалася в 2 млн. пудів (передбачалося відкрити 3 шахти з сумарною продуктивністю до 2 млн. пудів), в 1912-1913 роках – лише в 1 млн. пудів [38, с. 3; 59, с. 182-183; 60, с. 36; 61, c. 9; 62, c. 15; 63, c. 9; 64, с. 962; 67, с. 24-25; 69, c. 11].

У зв'язку із нестабільним вуглевидобутком в районі Григоріївки, власник рудника до 1918 року неодноразово змінювався. З 1914 року рудник належав Алексєєвському гірничопромисловому товаритву (на прізвище господаря – В.І.Алексєєва), з 1915 року – власне, В.І.Алексєєву, з 1917 року – акціонерному товариству «Григоріївка-Гришине». Сам генерал В.С.Токайшвілі входив в число акціонерів і володів контрольним (без 1 акції) пакетом акцій. У 1914 році на 1 діючій шахті даного рудника (22 працівника) було видобуто 30 тис. пудів вугілля при видобувній здатності 0,7 млн. пудів. У 1915 році тут видобули 250 тис. пудів вугілля при видобувній здатності в 2 млн. пудів на рік. Причому, в 1915 році тут планували добути в 1916 році 840 тис. пудів вугілля. У 1916 році видобувну здатність рудника встановили в 2 млн. пудів на рік, при цьому вже в звітному році сподівалися видобути 1,5 млн. пудів вугілля. Статистика видобутку вугілля на копальні в 1916-1918 роках відсутня, але швидше за все реальний вуглевидобуток був набагато нижче планового. Керуючими на руднику були С.Н.Богарніков, потім – Л.О.Рабінович [53, c. 26-27, 54-55; 64, с. 962; 71, c. 26-27; 72, c. 21; 91].

Не пізніше 1913 року поряд з рудником були закладені дрібні шахти селян, підприємців тощо. У 1915-1918 роках тут працювали шахти Вєркєна, Давидова, Ізуса, Шінявського, Шульмана, Євтухова, Шпунтовича, Мовергозе, Камінських, Рибкіна, Пеняєва, Ісакіївські копальні Астермана. Практично всі вони увійшли до складу рудника акціонерного товариства кам'яновугільних копалень «Григоріївка-Гришине». У 1920 році, в зв'язку зі зміною суспільно-політичного ладу, націоналізований Григор'єво-Гришинський рудник виявився у веденні Північного (Гришинського) куща Донвугілля, а потім був переданий на баланс радгоспу «Гірник-2» (з 1963 року - «Добропільський»). Одним з невирішених питань залишався транспортний – аж до 50-х років минулого століття вугілля возили гужом [6; 53, с. 54-55; 90, арк. 17, 18, 20, 26, 45, 99, 100, 110, 118, 150, 151, 152].

На руднику добували вугілля марки Т, не затребуване широко на ринку. До весни 1918 року найбільші шахти (Токайшвілі, Алексєєва та ін.) відпрацювали запаси родовища на верхніх горизонтах, і була потрібна реконструкція рудника. Крім того, для залучення робочої сили, було потрібно капітальне будівництво житла. Обговорювалася можливість будівництва 2 нових шахт глибиною 53 м кожна з механізованою (нескінченною) відкаткою вантажів по ухилах і бремсбергах (бремсберги нових шахт передбачалося збити з ухилами старих). Передбачалося будівництво 2 казарм, 2 будинків, контори та матеріального складу [91, арк. 96-100, 127, 149-154].

Рудник, станом на весну 1918 року складався з: шахт Давидова, Шульмана, № 1-2 тощо; 350 тис. пудів вугілля, що скупчилося на промплощадці; застарілого будинку Мовергозе для службовців (робочі проживали в сусідніх селах і хуторах); контори, лавки, амбулаторії та невеликого складу в будівлі Шінявського [91, арк. 149-154].

У 1911 році Рада З'їзду гірничопромисловців півдня Росії підтримала перше клопотання про будівництво залізничної гілки до копальні – тупикової Григоріївської під'їзної колії протяжністю 15 верст для обслуговування шахт Новоекономічного і Григоріївки однією гілкою. Але в 1912 році Донецько-Грушівське товариство кам'яновугільних й антрацитових копалень заклало на землях Новоекономічного свій рудник, а до 1913 року підвело до нього рудникову вузькоколійку. Примикати Григоріївському руднику під'їзними шляхами до приватної залізниці не було сенсу [38, с. 2-3; 92, с. VII-51].

В 1913 році через Раду З'їзду пройшло клопотання про будівництво тупикової гілки на Григоріївку від роз'їзду Сухецький (район передвхідного світлофора станції Родинська з боку Мерцалово) до межі маєтку. До кінцевої станції гілки повинні були примикати ґрунтові й рейкові під'їзні шляхи шахт Григоріївського рудника і дрібних орендарів. Гілкою передбачалася вивіз вугілля та хліба. Міністерство шляхів сполучення в 1913-1914 роках не включило гілку на Григоріївку в проект залізниці Рутченкове – Гришине – Добропілля, і погоджувалося побудувати гілку тільки при поверненні коштів на будівництво, що не влаштовувало генерал-майора В.С.Токайшвілі [93-95].

В 1916 році проект залізничної лінії Гришине – Краматорська – Дружківка, складений незадовго до цього в правлінні акціонерного товариства Токамакскої залізниці, був скорегований управлінням Катерининської залізниці. Нова траса залізниці передбачала примикання до існуючих залізниць в районі Гришине по роз'їзду Сухецький, а також трасування через Казенноторське (Шахове). Що стосується Григоріївського рудника, в декількох верстах на північний захід від останнього передбачалося спорудження станції Паровична, яка обслуговувала б шахти, розташовані на лівому схилі Липової балки. Питання про обслуговування шахт на правому схилі Липової балки, а також з боку Григорівки, залишався відкритим [91, арк. 173; 96; 97].

В 1918 році, з урахуванням відкриття в майбутньому станції Паровична, був затверджений план будівництва рудникової вузькоколійки з кінною тягою від шахт Григоріївського рудника, розташованих на правому схилі Липової балки, до роз'їзду Сухецький, який влітку 1918 року передбачалося відкрити для прийому вугілля. Гроші на будівництво передбачалося виручити від реалізації незатребуваного вугілля, що накопичився на промплощадці рудника. Звісно, до осені 1918 року питання будівництва рудникової вузькоколійки і нової залізниці вирішене не було, а далі розгорілася громадянська війна. Зміна ладу зробила безглуздим будівництво як нової залізниці, так і вузькоколійки [91, арк. 149-154, 165, 166, 173].

Примітно, що і в документах дореволюційної епохи, які складалися в Донецько-Грушівському товаристві кам’яновугільних й антрацитових копалень, і в документах власників Григоріївського рудника, «червоною ниткою» проходить тема необхідності будівництво залізниці до рудника. Також постійно порівнюються обидві копальні із наголосом на те, що Донецько-Грушівське товариство мало «підтримку Азіатського банку», і через це змогло і збудувати залізницю, і налагодити промисловий вуглевидобуток, а генерал цього не зміг з фінансових міркувань. Але причини невдач генерала криються не лише у фінансовій стороні питання й відсутності залізниць, і не стільки в цьому. Головною, на наш погляд, є причина ненадійності ділянки вугільного родовища, яке розроблялося в Григоріївці, в плані перспектив вуглевидобутку. Втім, шахти Григоріївського рудника розробляли верхні горизонти ділянки вугільного родовища, яку відносять до поля шахти «Краснолиманська» [70].

До середини 50-х років працювала дрібна шахта Турчина (Турчинова). Гірничі роботи вели буропідривних способом, для чого на складі підприємства зберігали бочки з порохом. Відвали породи шахти в районі на північний захід від Новоекономічного і ставків-освітлювачів шахти ім.О.Г.Стаханова збереглися досі. Сам Турчин проживав у селі Разине.

У другій половині 40-х років почалися роботи по закладці капітальних шахт №№ 1 і 2 «Родинська», «Краснолиманська», «Красноармійська-Капітальна» (ім.О.Г.Стаханова) та ін. Протягом 50-х років минулого століття були закриті всі кустарні і напівкустарні шахти колишнього Гришинського вугленосного району. Вуглевидобуток в нашому районі виходив на якісно інший рівень [14; 20].


4. «СЕЛИДІВСЬКИЙ КУЩ»

КУРАХІВКА. Питання роботи шахт «Селидівського куща», - Селидівки, Михайлівки, Курахівки тощо – також залишається недостатньо вивченим. Перші відомості про розробку вугілля в Курахівці (нинішнє село Зорине Мар’їнського району) селянськими шахтами датовані 1834 роком. Автор відповідного звіту – штабс-капітан А.В.Гурьєв. Тут розробляли кустарним способом пласт m2 потужністю 0,5-0,6 м. Проте, перший досвід пошуку вугілля в цих місцях був невдалим, - розвідувальні роботи перервалися на півтора десятиліття і були поновлені лише в 1849 році [6].

Згідно з даними «Військово-статистичного огляду Російської імперії» за 1850 рік, пласти кам'яного вугілля були виявлені і розроблялися «при селі Курахівка (поміщика Шабельського), в балці, що впадає в річку Вовчу – 3 фути 6 дюймів». Причому, за станом на 1850 рік, збут вугілля Курахівського рудника поміщика М.І.Шабельского відбувався переважно в навколишніх селищах або всередині губернії, - через брак поблизу залізниць і судноплавних річок. Краєзнавці Курахівки вважають, що першою шахтою рудника Шабельського була «Мар’їна копальня», залишки сполучення ствола якої із поверхнею чудово збереглися західніше Зоряного [18, c. 125, 131].

Згідно із документами 60-х – початку 70-х років позаминулого століття, продуктивність рудника М.І.Шабельського в Курахівці не перевищувала 80 тис. пудів на рік. В 50-х – 60-х роках на пласт вугілля, що спікається, потужністю до 0,9 м, вийшли 2 шахти – 17 і 30 метрів завглибшки. Перша шахта була швидко відпрацьована і законсервована. Станом на 1872 рік, на руднику – вже 3 шахти, які розробляли 3 вугільних пласти потужністю 0,7-0,9 м. Спуск-підйом вугілля і людей, а також водовідлив здійснювався в баддях за допомогою кінного ворота. Середня кількість працівників – 18 чоловік. За відсутності поблизу залізниць і судноплавних річок, вугілля практично не потрапляло на зовнішній ринок – в основному збувалося на місці, - до винокурень, кузень і парових молотилок. Ціна вугілля в Курахівці складала від 6 (на 1869 рік) до 10-12 коп. (на 1872 рік) за пуд. Іноді вугілля гужом відправляли до Маріуполя, де продавали за 16 коп. за пуд (дані за 1869 рік) для домашнього опалення. «Взагалі, все обладнано погано і неблагонадійно», - писав полковник корпусу гірничих інженерів А.Б.Іваницький [10, с. 57; 11, с. 126, 128; 27, с. 142].

За рекомендацією гірничого інженера О.А.Ауербаха, в 1872 році надрами Курахівки зацікавилося французьке гірничопромислове товариство на півдні Росії, яке в 1873 році викупило у поміщика М.І.Шабельського землю під власний Курахівский рудник, в 1874 році - домоглося права експлуатувати місцеве вугільне родовище, і в 1874-1875 роках – приступило до будівництва залізничної під'їзної гілки широкої колії від станції Руднична (Рутченкове) Костянтинівській залізниці протяжністю 24 версти. До 1876 року в Курахівці було відкрито вугленавантажувальну станцію, локомотивне депо, механічні майстерні та телеграф. Через річку Вовча було обладнано капітальний залізничний міст, який зруйнували лише в роки Другої Світової війни. До мосту з обох боків йшов високий насип (залишки збереглися досі), де й уклали залізницю. Місцеві називали під’їзну колію до рудника «чугункою», а місце, де колія перетинала річку Вовча, - «канавою» [6; 11, с. 188; 97, с. 55, 152].

Одночасно із облаштуванням залізниці, гірниче і промислове товариство на півдні Росії приступило до облаштування капітального рудника в Курахівці. Треба сказати, що товариство діяло на свій острах і ризик, оскільки користувалося недостатніми даними про місцеве родовище вугілля. Так чи інакше, до 1876 року рудник був готовий, а вугілля почали видобувати ще раніше – як з нових шахт, так й зі старих. Ще в першому півріччі 1874 року товариство видало на-гора 135 тис. пудів полум’яного вугілля. Тоді розроблявся один пласт вугілля (№ 5), а новими шахтами передбачалося розкрити ще 3 пласти (№№ 2, 3, 4). Для якомога скорішого початку роботи нової копальні («невеличкий рудник для попереднього видобутку вугілля»), було проведено похилу шахту до довжиною 60 сажнів, з кутом ухилу 17°. Шахту було обладнано 12-сильним локомобілем. На старій шахті було встановлено парову машину потужністю 30 кінських сил. Крім того, для розкриття нових горизонтів 80 і 100 сажнів шахтами «Софія» й «Надія», було замовлено у Франції парові машини потужністю 40 і 120 кінських сил. Під час проходки нових шахт водовідлив здійснювався баддями і кінним воротом; згодом передбачалося встановити парову машину потужністю 12 кінських сил. Для роботи на капітальному руднику передбачалося залучити до 150-200 інженерів і робітників [30, с. 340; 98, c. 53; 99, с. 152, 181].

Станом на 1876 рік, коли було відкрито Рутченковсько-Курахівську під’їзну колію, витрати на рудник і залізницю склали близько 1 млн. золотих карбованців. Однак вугілля, що видобувалося на Курахівському руднику, згідно з офіційною версією, виявився низької якості, і під'їзна колія, пропрацювавши 5 місяців, забезпечив відправку не більше 3 маршрутів, після чого була покинута і демонтована. Вуглевидобуток на копальні призупинили, а останній, в свою чергу, законсервували разом із колією. Сумарні збитки гірничого і промислового товариства на півдні Росії в Курахівці сягнули позначки 25 млн. франків. Обставини Курахівської катастрофи французького товариства, а особливо – її причин, досі залишаються не до кінця вивченими. Катастрофі передував внутрішній конфлікт у правлінні товариства – О.А.Ауербах, в знак протесту на призупинення товариством фінансування Курахівського проекту, покинув правління. Спроби товариства включити вже збудовану колію в склад Західно-Донецької залізниці також успіху не мали, і після 1882 року Курахівка запустувала. Як колись сказав інженер В.І.Іславін, стосовно Курахівського рудника французького товариства, «Всі ці починання, звичайно, дуже корисні, але за великим розмірам своїм мимоволі змушують задуматися» [11, с. 188; 74].

Станом на 90-ті роки XIX століття, в Курахівці розташовувалися перспективні вугільні площі («дачі») гірничого і промислового товариства на півдні Росії, Олексіівського гірничопромислового товариства тощо. Імовірно, працювали й дрібні селянські шахти. Коли у 1899 році на розгляд гірничопромисловців було представлено проект нової Курахівської залізниці, район Курахівки значився як перспективний, із можливістю швидкого відновлення вуглевидобутку. Саме гірниче і промислове товариство на півдні Росії брало на себе зобов’язання, в разі відкриття нової залізниці, швидко наростити вуглевидобуток до 12 млн. пудів вугілля щорічно. Втім, Міністерство шляхів сполучення наполягало на досягненні такого видобутку протягом першого року експлуатації нової залізниці, і головне – в якості мінімального відвантаження з рудника. За відхилення обсягів відвантаження в меншу сторону гірничому і промисловому товариству мали присуджуватися чималі штрафи. Вирішення питання відновлення постійного промислового вуглевидобутку в Курахівці відсунули ще на десятиріччя [99; 100].

Нові спроби налагодити промисловий вуглевидобуток в Курахівці пов’язані із ім’ям промисловця і землевласника В.І.Карпова. Як гласний земських зборів різноманітного рівня, а пізніше – член Держаної Ради, В.І.Карпов постійно порушує питання облаштування Курахівського вугільного родовища під’їзними коліями, і не «заради того, щоб вони були». Маючі землі в Бахмутському повіті, Карпови не з чуток знали про мінеральні багатства тамтешніх надр. Як відомо, без адекватних під’їзних колій неможливий і промисловий вуглевидобуток на руднику. Братам В.І.та К.І. Карповим належали декілька шахт середньої продуктивності в районі Красногорівки і Курахівки. Найбільш відомим промисловцем був таємний радник (дані на 1917 рік) В.І.Карпов, якого в Селидовому прийнято вважати ледь не будівельником залізниці Рутченкове – Гришине. І якщо останнє твердження не витримує жодної критики, у справі вуглевидобутку В.І.Карпов зміг наблизити такий в Курахівці до рівня промислового [101].

Софіївська копальня В.І.Карпова була відкрита в 1907 році. За офіційними статистичними даними, копальня знаходилася в маєтку «Софія» поблизу Курахівки, але територіально вона була ближчою до села Старомихайлівка (7 верст), через яке тримало поштовий зв’язок із зовнішнім світом. В сучасному розумінні – це північна частина міста Красногорівка, і відповідні околиці. Вугілля відправляли гужом на станції Желанна (не менше 25 верст) і Рутченкове (22 версти). Управляючим на руднику був Я.Л.Карнаухов. Видобували полум’яне вугілля. На копальні була 1 підйомна шахта, обладнана кінним воротом. Типова напівкустарна шахта [64, с. 960].

За даними на 1909 рік, продуктивність Софіївської копальні В.І.Карпова сягнула вище 500 тис. пудів на рік, видобуток вугілля забезпечували 20 чоловік. У 1910 році, згідно зі звітом начальника гірничого управління південної Росії, на шахті видобули лише 200 тис. пудів, а на 1911 рік встановили видобувну здатність у 400 тис. пудів. Втім, у 1911 році також більше 200 тис. пудів видати тут не спромоглися. Кількість працівників зменшилася до 12 чоловік. А в статистичному звіті Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії за 1911 рік копальня В.І.Карпова взагалі фігурує з поміткою «робити не буде» [59, с. 202-203; 60, с. 42-43; 62, c. 11; 64, с. 960; 67, с. 32-33].

Проте, з 1913 року у звітах начальника гірничого управління південної Росії фігурує Курахівська копальня В.І.Карпова. В принципі, це був дубль попередньої копальні, - Курахівську копальню відкрили замість Софіївської після закриття останньої, - оскільки за 1913 рік з Курахівки В.І.Карпов видав 237 тис. пудів вугілля, а видобувна здатність на 1914 рік навіть не встановлювалася. На копальні працювали 30 чоловік, підйом здійснювався кінним воротом з 1 шахти. Глибина шахти складала 34 м, потужність пласту – 0,7 м. У 1914 році працювали 16 чоловік, видобули 257 тисяч пудів, а на 1915 рік встановили видобувну здатність у 600 тис. пудів. У 1915 році на копальні функціонували вже 2 підйомні шахти, працювали 37 чоловік, і видобули 411 тис. пудів вугілля, при видобувній здатності на 1916 рік 900 тис. пудів [7, с. 81; 53, с. 32-33; 67, с. 36-37; 68, с. 38-39].

З 1915 року ця копальня В.І.Карпова фігурує в статистичних звітах Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії, а це – запорука того, що постійний вуглевидобуток у значних обсягах тут було налагоджено. Що стосується під’їзних шляхів, до 1916 року вугілля відправляли гужом до станцій Гришине і Желанна, з 1915 року, теоретично, могли користуватися станціями Роя й Селидівка лінії Рутченкове – Гришине, де відкрився тимчасовий рух. У січні 1917 року відкрився постійний рух колією Рутченкове – Гришине, і найближчим до Курахівки в топографічному плані виявився роз’їзд Цукуриха. Колію від останнього роздільного пункту до Курахівки побудували восени 1918 року, коли видобуток на копальнях зійшов нанівець [71, с. 25; 72, с. 21; 73].

Існували в Курахівці й інші кустарні та напівкустарні вуглекопальні. Станом на 1913 рік, на Георгіївській копальні братів І. й А. Чечіків і Я.Радіна, де працювали 40 чоловік, було видобуто лише 12 тис. пудів вугілля. Це були, скоріш за все, розвідувальні шахти й шурфи. Тим часом, на ділянці вуглекопальні йшла інтенсивна розвідка, був відкритий вугільний пласт потужністю 0,5…0,6 м. Цим і пояснюється велика кількість робітників при занадто малій продуктивності шахти. Територіально – це на південний схід від нині закритої станції Гострий лінії Рутченкове – Покровськ [67, с. 32, 33, 37].

Копальня К.К.Кагермасова (Кагермаза, Каргамасова) при видобувній здатності 0,6 млн. пудів, де працювали 27 робочих, видала 188 тис. пудів вугілля. Видобувна здатність і запланований видобуток вугілля на копальні К.К.Кагермасова на 1916 рік становили 0,5 млн. пудів вугілля. Шахта перебувала на території Галіциновской волості; там же знаходився й глиняний кар'єр («глинище») К.К.Кагермасова, де 23 працівники добули 0,208 млн. пудів вогнетривкої глини. Свої кар’єри в районі Курахівки і Галицинівки були і у В.І.Карпова [67, с. 199; 68, с. 36-37; 71, с. 25].

В 1915 році в районі споруджуваної станції Курахівка і відповідної під'їзної лінії, що примикає до Цукурихи, знаходилася 1 шахта Вовчанського рудника В.М.Федоровского. В поточному році, при 10 робочих і 0,5 млн. пудів видобувної здатності, ковальня видала 26 тис. пудів вугілля. В 1916 році видобувна здатність рудника була встановлена на позначці 1,8 млн. пудів на рік (в 1916 році припускали видати 1,5 млн. пудів, в першому півріччі 1917 року – 320 тис. пудів вугілля) [53, с. 36-37; 72, с. 21-22].

Копальню К.І.Карпова («Костянтинівсько-Карповські копальні») було закладено в 1914 році. Вже в 1915 році копальня, при 32 робочих і 150 тис. пудів на рік видобувної здатності, дала 148 тис. пудів вугілля. Показники роботи копальні вселяли оптимізм у її господарів, і на наступний рік тут планували видобувати вже 500 тис. пудів вугілля. В 1916 році видобувну здатність копальні було збільшено до 1 млн. пудів на рік. Територіально, копальня знаходилася в районі нині закритої станції Гострий, - імовірно, на північний захід від станційних колій, в долині річки Вовча. Станом на 1917 рік, до рудника планувалося будівництво приватної під’їзної колії [53, с. 38-39; 68, с. 36-37; 71, с. 25; 72, с. 22; 75, с. 561].

О.О.Гапєєв вказує також на чисельні селянські шахти на березі річки Вовчої між Ільїнкою й Кураховкою, західніше так званої «Гадючої гори»: Ісламова, Литвиненка, Маслова (з 1912 року), Попето В. (20-ті роки ХХ століття), Придатько, Солодея. Крім того, по списках 1924 року при станції Курахівка числяться шахти Білоусова, Болощенко, Венгеровського, Дерака, Дерека, Житлєва, Золотарьова, Зюбана, Зюбанова, Криштена, Любака, Масла, Матченка, Мирошниченка, Пархоменка, Перуна, Полуюхти, Старенченка, Щекотихіна. Станом на 1923-1924 роки, при станції Курахівка діяли Курахівський рудник (УДКП, Селидівський кущ), а також шахти Венгеровського, Дерека, Масла, Матченка, Мирошниченка, Пархоменка, Старенченка. Глибина вказаних шахт рідко перевищувала 20 метрів, а пласти, що розроблялися, були надтонкими й тонкими [7; 37, с. 17-21].

Так, шахта Попето в районі «Гадючої гори» глибиною 13,5 метрів розробляла пласт вугілля потужністю 0,55 м, шахта Солодея глибиною 14 метрів – той самий пласт потужністю 0,5 м, шахта Придатька глибиною 9,5 метри – пласт потужністю 0,7 м. Шахта Ісламова знаходилася західніше Курахівки майже на межі із землею селян Селидівки, і розробляла пласт вугілля потужністю 0,5 м на глибині 17,5 метри. Шахта Масла в 1924 році розробляла пласт вугілля потужністю 0,6-0,7 м на глибині майже 28 метрів. Копальня М.С.Старенченка (2 шахти) при видобувній здатності в 100 тис. пудів выдали на-гора в 1910 році 80 тис. пудів вугілля (8 робочих), в 1911 році – 50 пудів (10 підземних робочих). В 1913 році на копальні (вже 1 шахта) було встановлено видобувну здатність у 200 тис. пудів, однак видобуток вугілля при цьому істотно не зріс та становив лише 85 пудів (при 20 робочих). [7; 37, с. 17-21; 59, с. 202-203; 60, с. 42-43; 65, с. 141-142; 67, с. 32-33; 69, с. 11].

Вже наприкінці 20-х – на початку 30-х років в Курахівці почали відкривати великі шахти, які мали загальну назву «Курахівка». Найбільш відомі з них - №№ 10, 38/119/Д (або ж просто № 38), 40, 42, 43. Шахту № 38, наприклад, в 30-х роках законсервували як нерентабельну, а потім – розконсервували (тобто, збудували наново). Після війни по Цукуриному числиться шахта № 105. Шахта № 40 «Гірник» закривалася в 90-х роках і розконсервувалася в 2000-х. А шахта № 42 працює донині. В районі закритої станції Гострий працювали шахти № 1-2 «Гострий» і «Гнилушанська». Але це – вже зовсім інша історія [14; 71, с. 66-69; 103].

ІЛЛІНКА. Згідно із даними [18, с. 125], в 1850 році було відоме також родовище кам’яного вугілля при поселенні Іллінці поміщика Шахова по річці Вовчій в 10 верстах від Курахівки. Розроблявся пласт вугілля потужністю 0,7 м.

З 1897 року у статистичних звітах Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії фігурує прізвище вуглепромисловця Пенякова. За даними начальника гірничого управління південної Росії, в південній частині Гришинського вугленосного району свої шахти закладали Пеняков Б.Ш. і Пеняков К.С., але хто з них (якщо не третій Пеняков) був першим – встановити не вдалося. Територіально Іллінка тяжіла до станцій Гришине і Желанна Катерининської залізниці, то ж відвантаження звідси йшло по обох станціях. У 1897 календарному році Пеняков відвантажив по станції Гришине 201 вагон, в 1898 році – 321 вагон, в 1899 році – 366 вагонів, в 1900 році – 263 вагони, у 1901 році – 5 вагонів, у 1902 році – 25 вагонів, у 1905-1906 господарчому році – 30 вагонів, у 1906-1907 році – 74 вагони мінерального палива (600 пудів кожен). У 1915 році було закладено Костянтинівський рудник К.С.Пенякова, видобувна здатність якого на 1917 рік встановлювалася на позначці 300 тис. пудів, в тому числі в першому півріччі 1917 року планувалося видобути 50 тис. пудів вугілля. Рудник, станом на 1917 рік, тяжів до станції Роя [46, с. 24-25; 53, с. 36; 72, с. 22; 82, с. 97; 83, с. 5-6; 102, с. 6-15].

З 1899 року у відповідній статистиці фігурує прізвище іншого іллінського кустарного вуглепромисловця – В.М.Геккера. У 1899-1900 господарчому році він відвантажив по станції Гришине 95,5 вагонів вугілля, в 1900-1901 році – 33 вагони (по 600 пудів кожен). Промисловець мав декілька кустарних рудників у районі Ільїнки [15, с. 56-57; 21, с. 100-101].

Станом на 1909 рік, працювали 2 «Геккеровські» рудники: Іллінський (заснований у 1901 році) і Володимирівський (заснований у 1904 році). Рудники знаходилися в 27 верстах від станції Желанна, куди гужом йшло майже все вугілля. Керуючим на рудниках був М.Я.Браславський. Перший рудник видавав до 600 тис. пудів вугілля на рік (2 шахти, 60 робочих), другий – до 300 тис. пудів на рік (1 шахта, 30 робочих). Володимирівський рудник В.М.Геккера станом на 1910 рік видав 16,2 тис. пудів вугілля при видобувній здатності 100 тис. пудів на рік. Тут працювали всього 9 робітників, їх спуск-підйом здійснювався за допомогою кінного ворота. З 1911 року цей рудник не значиться в статистичних звітах по гірничому відомству [59, с. 202-203; 64, с. 958-962].

Проте Іллінський рудник вказаного промисловця можна сміливо вважати капітальною шахтою в районі села. Станом на 1910 рік Іллінський рудник В.М.Геккера видав 400 тис. пудів вугілля, в 1911 році – 435 тис. пудів, при видобувній здатності 500 тис. пудів. На руднику працювала 1 підйомна шахта, яка була обладнана паровим двигуном потужністю 12 кінських сил. Тут працювало 30 робітників у 1910 році і до 40 працівників у 1911 році. За перші 5 місяців 1912 року було видобуто 618 тис. пудів вугілля при 2,5 млн. пудів видобувної здатності. У 1913 році копальня видала майже 1,2 млн. пудів «чорного золота» (з них 700 тис. пудів – за перше півріччя) при видобувній здатності 3-5 млн. пудів на рік. Потужність двигуна на підйомній шахті було підвищено до 50 кінських сил, з’явилися парові двигуни і на 2 водовідливних шахтах загальною потужністю 30 кінських сил. Втім, такий сплеск вуглевидобутку на руднику тривав недовго. Імовірно, при заглибленні гірничих виробок збільшився водоприток, внаслідок чого в 1914 році довелося обладнати водовідливом додаткову шахту, встановивши там двигун потужністю 15 кінських сил. Фактична продуктивність копальні зменшилася до 595 тис. пудів, видобувна здатність – до 2 млн. пудів на рік. В подальшому Іллінський рудник В.М.Геккера перетворюється на звичайну кустарну вуглекопальню, видобувну здатність якої на 1917 рік встановили на позначці 600 тис. пудів [59, с. 202-203; 60, с. 42-43; 67, с. 32-33; 68, с. 34-35; 71, с. 25; 72, с. 22].

З 1915 року працює нове підприємство В.М.Геккера, яке іменується Олександро-Михайлівським рудником, де в поточному році було видано майже 1,4 млн. пудів вугілля при 2 млн. пудів на рік видобувної здатності. На копальні працювало 82 працівники. 3 водовідливні шахти були обладнані двигунами загальною потужністю 54 кінські сили. На 1917 рік видобувну здатність зменшили до 1,5 млн. пудів на рік, а плановий вуглевидобуток на 1916-1917 роки – до 1 млн. пудів на рік. Одна з шахт рудника (№ 11) розробляла пласти потужністю до 0,85 м. Рудник з’єднувався зі станцією Рутченкове гужовою дорогою. Станцію Коханівка будували з 1914 року, але остаточно для вантажного сполучення її відкрили лише у листопаді 1918 року [7, с. 82-83; 53, с. 36-37; 72, с. 21; 84].

З 1899 року в статистичних звітах Ради З‘їзду гірничопромисловців півдня Росії фігурує ще один іллінський вуглевідправник – Я.Ш.Прахій. У 1899-1900 господарчому році він відвантажив по станції Желанна 151 вагон вугілля, і майже 109 – у 1900 календарному році. У 1900-1901 господарчому році Прахієм було відвантажено всього 2,5 вагони вугілля. Видобувна здатність копальні Прахія у 1902 році становила 200 тис. пудів на рік, плановий вуглевидобуток – 100 тис. пудів на рік. Втім, у 1901-1902 господарчому році він відвантажив лише 1 вагон по станції Желанна. У 1903 році видобувна здатність копальні Прахія була зменшена до 150 тис. пудів на рік. З 1904 року копальня належала Прахію й Белинському, видобувна здатність встановлювалася в розмірі 500 тис. пудів на рік, а плановий вуглевидобуток на 1905 рік – в розмірі 200 тис. пудів. Втім, дані про відвантаження вугілля з рудника Прахія з 1902 року відсутні [15, с. 64-65; 16, с. 11; 40, с. 32; 42, с. 38-39; 82, с. 97].

У 1908 році Я.Ш.Прахій заснував «міщанський» кам’яновугільний рудник «Ольгин кут» в районі Іллінки, в 25 верстах від Желанної. Станом на 1909 рік, тут працювало 13 чоловік, орієнтовна продуктивність становила 300 тис. пудів. Управляючим на руднику був Х.І.Воробей. Шахту було обладнано кінним воротом, тут працювало 8 чоловік. Видобувна здатність, станом на 1910 рік, становила 200 тис. пудів на рік, втім у поточному році було видано лише 40 тис. пудів вугілля. В 1914 році копальня Я.Ш.Прахія видала майже 155 тис. пудів вугілля, при видобувній здатності 200 тис. пудів. Тут працювали вже 15 чоловік. На 1916 рік видобувна здатність копальні була збільшена до 300 тис. пудів. Але це була, все ж таки, кустарна копальня [59, с. 202-203; 64, с. 962; 68, с. 36-37; 71, с. 25]…

Ще один промисловець, який пов’язаний із Іллінкою, - це П.А.Фрезе. Його прізвище фігурує у статистиці Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії з 1900 року. Володів кустарними копальнями в районі вказаного села. Так, у 1900-1901 господарчому році він відвантажив по станції Желанна 56 вагонів вугілля, у 1901-1902 році – всього 5 вагонів, по 600 пудів кожен. Станом на 1903-1904 роки, видобувна здатність копальні П.А.Фрезе становила 1 млн пудів на рік, протягом року передбачалося видавати на-гора 600 тис. пудів «чорного золота». Та за перше півріччя 1904 року тут було видобуто лише 240 тис. пудів. В подальші роки копальня працювала із чіткою тенденцією спаду видобутку: станом на 1906 рік, на копальні було встановлено видобувну здатність і запланований видобуток на відмітці 500 тис. пудів, а за перше півріччя поточного року було видобуто лише 21 тис. пудів [16, с. 15; 21, с. 100-101; 42, с. 38-39; 44, с. 44-45].

Починаючі з 1907 року, відомості про видобуток і відвантаження вугілля від імені П.А.Фрезе через Раду З’їзду не проходять. Станом на 1909 рік, Ільїнська копальня П.А.Фрезе розробляла полум’яне вугілля, втім дані про видобуток також відсутні. Копальня знаходилася в 27 верстах від станції Желанна, куди гужом і потрапляло вугілля. Управляючим копальнею був К.Я.Андрес. Починаючі з 1912 року, копальня не фігурує в статистиці Ради З’їзду гірничопромисловців півдня Росії, а також начальника гірничого управління південної Росії [64, с. 962; 104, с. 248].

Імовірно в Іллінці знаходилася й 2 шахти Миколаївської копальні М.Л.Вульфовича, від імені якого у 1899-1900 господарчому році було навантажено по станції Гришине 205 вагонів вугілля, в 1900-1901 році – 26 вагонів, і вже по станції Желанна. Загальний видобуток копальні в 1899 заводському році становив 86 тис. пудів. Працювали тут 35 робітників. Вугілля збувалося на місці по 8 коп. за пуд. В 1903-1904 господарчому році від імені Вульфовича і Пенякова було відвантажено 19 вагонів вугілля, у 1904-1905 році – майже 31 вагон, - по станції Гришине. Станом на 1907 рік, видобувна спроможність рудника М.Л.Вульфовича і запланований видобуток на 1908 рік становили, відповідно, 400 тис. і 300 тис. пудів. У 1906-1907 господарчому році підприємець відвантажив по станції Гришине 381 вагон вугілля. Подальша доля копальні Вульфовича невідома [15, с. 56-57; 21, с. 98-104; 43, с. 4; 45, с. 16-17; 46, с. 24-25; 87, с. 26-27; 55, с. 360].

На землях поміщиці Кохановської поруч із Іллінкою відкрив кустарний кам’яновугільний рудник і дехто Масло, який з 1 шахти при 7 робітниках видобув у 1899 році 10 тис. пудів вугілля, й реалізував його на місці по 4,5 коп. за пуд [55, с. 360].

У 1905 році Г.І.Булат заснував «селянський» кам’яновугільний рудник в районі Іллінки, у 27 верстах від станції Желанна. Станом на 1909 рік, тут було обладнано 2 підйомні шахти із кінним воротом. Річна продуктивність становила 200 тис. пудів вугілля, працювали 22 робітники. Управляючим був М.Я.Браславський [64, с. 958-959].

У 1906 році С.А.Смирнов разом із А.С.Міхєєвим заснували «міщанську» копальню в районі Іллінки. Станом на 1909 рік, річна продуктивність копальні оцінювалася у 300 тис. пудів, на шахті працювали 45 чоловік. Для підйому вугілля було встановлено паровий двигун потужністю 8 кінських сил [64, с. 962].

Між Іллінкою і Селидівкою, в 27 верстах від станції Желанна, на землях поміщиків А. і Є. Вальх, а також А.Левицької, у 1907 році було засновано рудник В.Є. і Г.Є. Белинських. Управляючим на руднику був М.Я.Браславський. Станом на 1909 рік, річна продуктивність рудника оцінювалася в 120 тис. пудів, на шахті працювали 12 чоловік (10 підземних, 2 – на поверхні). Підйомна шахта була обладнана кінним воротом. Станом на 1910 рік, тут було видобуто 50 тис. пудів вугілля. У 1911 році було пройдено нову шахту, кількість робітників збільшилася до 20 чоловік, видобувна здатність і плановий річний видобуток – відповідно, до 200 тис. і 180 тис. пудів. В 1914 році на шахтах В.Є. і Г.Є. Бєлинських (12 робітників), видали на-гора 161 тис. пудів вугілля при видобувній здатності 200 тис. пудів на рік. Не дивлячись на технологічні і економічні проблеми 1914 року, у 1915-1916 роках продовжувала роботу шахта № 3 В.Є. і Г.Є. Бєлинських (22 робітники), на якій в 1915 році було видобуто 123 тис. пудів вугілля при видобувній здатності в 300 тис. пудів на рік. На 1916 рік був запланований видобуток в обсязі 250 тис. пудів. Шахта була затоплена в 1917 році в зв'язку з вичерпанням запасів вугілля. [53, с. 32-33; 54, арк. 38; 59, с. 202-203; 60, с. 42-43; 64, с. 959; 69, c. 11; 71, с. 25].

У 1907 році було засновано Ольгинкутський «селянський» рудник Ф.Д.Грещая. За статистичними звітами різних відомств дореволюційної Росії, він проходить як шахта Грощая або Грицая. Станом на 1909-1910 роки, тут була 1 шахта. Обладнана кінним воротом (його крутили 2 коні), де працювали 15 чоловік [59, с. 202-203; 64, с. 959].

Справжній бум на вуглевидобуток в районі Іллінки розпочався у 1915-1916 роках, коли побудували залізничну гілку Рутченкове – Гришине і для прийому вугілля відкрилася станція Роя. Не дивлячись на те, що північніше Іллінки було розпочато будівництво станції Коханівка, більшість ільїнських копалень відвантажували вугілля саме по Рої. Анненська копальня К.Ф. Лефтерова (2 шахти, 46 робітників) у 1915 році видала 80 тис. пудів при видобувній здатності 300 тис. пудів на рік; у 1916 році було встановлено видобувну здатність 1,5 млн. пудів, а плановий видобуток – 1 млн. пудів на рік. Єремєєвска копальня Л.Х.Когана (1 шахта, 28 робітників) у 1915 році дала 40 тис. пудів при видобувній здатності 500 тис. пудів. Успенська копальня С.Ф.Ківатицького і Н.Д.Кругляка (1 шахта, 30 робітників) у 1915 році видала 127 тис. пудів вугілля при видобувній здатності в 600 тис. пудів на рік; у 1916-1917 роках планували вийти на продуктивність 350 тис. пудів. Зіновіївській рудник мав видобувну здатність і передбачуваний видобуток в 1916 році 300 тис. пудів; на перше півріччя 1917 року було заплановано видати 100 тис. пудів) [53, с. 36-39; 71, с. 25-26; 72, c. 21-22].

Після громадянської війни обсяги вуглевидобутку шахт Іллінки різко впали. Мінімальним було відправлення вугілля від станції Коханівка, хоча за станом на 1923 рік при ній значився кам'яновугільний рудник № 23 (колишній Олександро-Михайлівський В.М.Геккера). Його і згадує О.О.Гапєєв, коли описує так званий «Іллінський розріз кам’яновугільної товщі». Станом на 1926-1927 роки, станція Коханівка не прийняла і не відправила жодної тони вантажу [7; 48; 105].

В роки Другої Світової війни станція Коханівка була зруйнована, і радянське командування визнало недоцільним її відновлення. Колію від Коханівки до Курахівки демонтували. Втім, кустарні шахти в районі Іллінки існували до середини ХХ століття. Так, станом на середину 40-х років тут значаться шахти № 1 «Іллінка», 3/1 "біс", "Ударник", шахти №№ 1, 45, 47 и 179. Взамін широкої колії, сюди від шахти № 10 в Курахівці побудували вузькоколійку з локомотивною тягою (контактним електровозом) – практично паралельно насипу старої залізниці. Цю вузькоколійку використовували також і місцеві мешканці для поїздок «на велику землю», називаючи її «тралі-валі». Але прямого відношення до шахт Іллінки ця історія не має [49; 103]…

СЕЛИДIВКА. Розвідка родовища кам'яного вугілля в районі казенного села Селидівка проводилася в 30-40-х роках XIX століття. У 40-50-х роках в районі Селидівки відкрилися перші кустарні поміщицькі і селянські шахти. Це були копальні в районі балки Кучуриної, притоки річки Солона (дані за 1850 рік). Однак, внаслідок відсутності в Донбасі залізниці й попиту на мінеральне паливо в околицях, розробка родовища вугілля виявилася нерентабельною і більшість копалень незабаром закрили [18, с. 125; 106].

На початку 80-х років XIX століття, в зв'язку з будівництвом Катерининської залізниці, відновилася розвідка, а з нею – і кустарна розробка вугілля в долині річки Солона. Місцевість від Ільїнки і Курахівки до Галицинівки і сучасної Новогродівки покрилася «копанками», залишки більшості з яких добре збереглися і до наших днів, - завдяки своєму знаходженню на правому високому і крутому березі річки Вовча. Вугілля відправляли гужем на станцію Желанна. Станом на 1894 заводський рік у статистичних звітах наявні 3 шахти Селидівського сільського товариства, на яких працювали 34 робітники (з них 20 – підземні). За звітний період видобули 130 тис. пудів вугілля вартістю «на місці» 7 коп. за пуд. У 1899 заводському році тут працювала шахта Радченка, на якій працювали 11 робітників, що забезпечили видобуток 60 тис. пудів (ціна реалізації на місці – 4,5 коп. за пуд) [6; 55, с. 360; 107, с. 320].

Початок ХХ століття ознаменувався сплеском кустарного вуглевидобутку в районі Селидівки, який тривав до середини минулого століття. В районі сучасних міст Селидове і Новогродівка працювали селянські шахти Боровка, Бережного, Волощенко В., Волощенко І., Висторопа, Гриші, Золотарьова І., Інжечика І., Ісламова, Кепового, Корнієнка, Кузьменка Г., Кузьменка Е., Масла, Мірошниченка Ф ., Мірошниченка Л.П., Міхалюченка, Мозгового, Мотченка, Патковича, Попето Л., Пономаренка, Радченка, Старика, Старинченка М.С. Стрельникова М., Ткаченка. Багато кустарів об'єднувалися в товариства. Розроблялися пласти потужністю 0,2-1,1 м [5, c. 157, 159; 7; 98, с. 226-227; 108].

Селянська шахта Корнієнка, наприклад, знаходилася на західній околиці Селидівки по балці, струмок якої впадає у річку Солону. Розробляла пласт вугілля потужністю близько 1,1 м на глибині 36 метрів. Шахта № 2 М.Стрельникова глибиною 32 метри розробляла вугільний пласт потужністю 0,5 м. Також орендар розробляв сусідній пласт потужністю 0,6 м на глибині 16 метрів. У 1923-1924 роках шахти Корнієнка й Стрельникова не діяли. Такі шахти називали «мишоловками» або «гнилушками». У 20-ті роки їх лише у Селидівці було більше 20. Безліч «мишоловок» розробляли вугільні пласти «Гришинської» свити (C311). Після 1910 року був розкритий і основний пласт свити – l7. Станом на 1923-1924 роки, з усієї безлічі «мишоловок», діяли лише три шахти (Белинського, Гука й Слабкіна) [7; 37,c. 17-22].

Працювали до революції 1917 року і більш великі рудники. На північ від Селидівки працювали шахти №№ 3 і 4 рудника Катерининської залізниці. Шахти глибиною 70 метрів розробляли метровий пласт вугілля. Його ж розкривали 3 шахти Покровського рудника братів Чечік і Я.Радіна глибиною 45 метрів [5, с. 159; 7, с. 70].

У 1915 році при станції Селидівка, що на лінії Рутченкове – Гришине, яка споруджувалася, працював Покровський рудник братів Чечіків і Радіна (3 шахти, 55 робітників), де протягом звітного періоду було видобуто 393 тис. пудів вугілля при видобувній здатності в 800 тис. пудів на рік. На 1916 рік видобувна здатність рудника спочатку знижувалася до 500 тис. пудів вугілля на рік, потім була збільшена до 1,2 млн. пудів на рік. При цьому, за 1916 рік планували видати не менше 700 тис. пудів, а за перше півріччя 1917 року – не менше 500 тис. пудів. Які саме брати Чечіки були власниками Покровського рудника – достойменно невідомо, хоча прізвище було досить відомим серед гірничопромисловців. Начальник гірничого управління південної Росії С.М.Сучков у звіті за 1915 рік вказує власником рудника Б.Чечіка, Рада З’їзду гірничопромисловців півдня Росії – братів Чечік. Окрім Б.Чечіка, в дореволюційних документах фігурують М.М.Чечік, І.Чечік, А.Чечік. Дані про роботу Покровського рудника після 1917-1920 років відсутні [53, с. 32-33; 67, с. 32; 71, с. 25; 72, с. 21-22].

Більшість же капітальних шахт міста Селидове були відкриті після Другої Світової війни: «Селидівська-Південна», «Росія», «Україна», ім. Д.С.Коротченка та ін. Втім, деякий час кустарний і промисловий вуглевидобуток у Селидівці співіснували пліч-о-пліч. Так, за даними Д.П.Білоконь, до 50-х років минулого століття існувала дрібна шахта в селі Петрівка в 4 км від станції Селидівка.

МИХАЙЛIВКА. Вугілля з дрібних шахт в районі нинішнього села Михайлівка (колишня німецька колонія Міхаельгейм, неподалік від Селидівки) на станцію Желанна наприкінці XIX – на початку ХХ століття відвантажували Соколовський, Константиновський і Златопольский. Спочатку це були кустарні копальні. Наприклад, прізвище Соколовського (Соколова, Сокольського), який мав вуглекопальню при станції Желанна, фігурує у документах, починаючі з 1899 року. У 1899-1900 календарному році він відвантажив по станції Желанна 86 вагонів, у 1900 календарному році – 216 вагонів вугілля. У 1900-1901 господарчому році Михайлівська копальня Соколовського відвантажила по Желанній 330 вагонів вугілля, а у 1902 календарному році – всього 2,5 вагони. Типовий ритм роботи кустарної копальні [15, с. 56-57; 21, с. 98-104; 83, с. 5, 6].

Станом на 1902 рік відвантаження вугілля від імені Константиновського надається разом по декількох станціях, в тому числі – по Желанній. Станом на 1902-1903 господарчий рік, згаданий вуглепромисловець відвантажив по Желанній 6 вагонів, на 1903-1904 рік – 9 вагонів, на 1904-1905 рік – 7,5 вагонів вугілля (600 пудів кожен) [17, с. 36-37; 43, с. 2-12; 83, с. 5, 6; 87, с. 26-27].

З початку ХХ століття тут працював Михайлівський рудник, власниками якого були Р.Л.Фаркач, потім Г.З.Златопольскій. Рудник почав роботу в період революційних зворушень 1905-1907 років. З 1908 року рудник належав Товариству Михайлівських копалень. Керуючим був А.Б.Константиновський. Територіально рудник розташовувався в 1 версті від села Селидівка й у 8 верстах від станції Желанна. В сучасному розумінні – це на північно-західній околиці сучасного села Михайлівка, що зветься місцевими «Причепилівка» [44, с. 44-45; 45, с. 16-17; 104, с. 225].

Станом на 1906-1909 роки, видобувна здатність рудника товариства Михайлівських копалень, що відвантажував продукцію на станції Желанна, становила 1,5-2 млн. пудів на рік, а плановий видобуток на 1906-1908 роки було зафіксовано на позначці 1,5 млн пудів. Втім, за перше півріччя 1906 року на руднику було видобуто лише 12 тис. пудів (менше 200 т). Від імені Златопольського у 1907 році по Желанній було відвантажено 514 тис. пудів (більше 850 вагонів), від імені Константиновського – 4,5 тис. пудів (7,5 вагонів) [44, с. 44-45; 45, с. 16-17; 102, с. 24-25].

На копальні розробляли «полум’яне» вугілля. Знайдені уривчасті відомості про роботу шахт №№ 3, 4 і 6. Шахта № 3, наприклад, розкривала горизонт 47 метрів. Після 1908 року видобуток на руднику різко падає – у першому півріччі 1908 року з рудника було вивезено лише 85 пудів вугілля, а плановий видобуток на 1909-1910 рік становив 200 тис. пудів. З 1910 року рудник і зовсім не згадується в документах гірничого управління південній Росії і Ради З'їзду гірничопромисловців півдня Росії [7, с. 23, 85, 86; 84, с. 16-17; 104, с. 225].

ГАЛИЦИНIВКА. Перші документальні свідчення про наявність вуглекопалень в районі Галицинівки відносяться до 60-х років XIX століття. У 1865 році на правому березі річки Вовча в 7 верстах від Курахівки був відкритий Галицинівський рудник Котляревського. Робочий пласт полум’яного вугілля потужністю більше 1 м розкривали дві шахти глибиною 21 і 28 метрів. Сам рудник проіснував недовго, але дрібні шахти в окрузі працювали ще досить тривалий час. Так, з 1922 року в даному районі працювала дрібна шахта «Вуглекоп», яка існувала до 1926 року. Шахта розробляла вугільний пласт о25, дані про робочу потужність якого відсутні [5, с. 157; 7, с. 89; 10, с. 58].


Список джерел

1. Геолого-углехимическая карта Донецкого бассейна. – Выпуск VI / Справочник по качественной характеристике угольных шахтопластов Донецкого бассейна. – М.-Л., 1950.
2. Табурно И.П. Пояснительная записка к сооружению Рудничная-Лозовской железной дороги. – СПб., 1902. – 16 с.
3. Хлопицкий В.И., Табурно И.П. Результаты разведок, произведенных на земле крестьян дер. Гришино гг. Хлопицким и Табурно. – СПб., 1900. – 7 с.
4. Лутугин Л.И. Записка о железнодорожных путях для обслуживания Гришинского угленосного района Донецкого бассейна // VII. Доклад Совета Съезда по железнодорожным вопросам / Труды XXXVIII Съезда горнопромышленников юга России. – Х., 1914. – с. VII-2 – VII-5.
5. Синонимика угольных пластов Донецкого бассейна // Б.Ф.Мефферт, П.И.Степанов, Н.А.Родыгин и др. / Под ред. Б.Ф.Мефферта. – Л., 1926. – 176 с.
6. Луковенко С.П. Они были первыми. Очерки из истории Гришинского каменноугольного района 1795-1917 г.г. – Красноармейск, 2008. – 61 с.
7. Гапеев А.А. Геологический очерк Западной окраины Донецкого бассейна. – Л., 1927. – 97 с.
8. Памятная книжка и адрес-календарь Екатеринославской губернии на 1889 год. – Сост.: Н.С.Быстрицкий. – Екатеринослав, 1889. – 600 с.
9. Селидово – начало начал // Информатор, № 19, 10.05.2012. – с. 11.
10. Носов А.А. (1-й), Носов А.А. (2-й). Описание Западной части Донецкого каменно-угольного кряжа. – СПб., 1868. – 112 с.
11. Фомин П.И. Горная и горнозаводская промышленность юга России. – Том I. История горной и горнозаводской промышленности юга России со времён возникновения до восьмидесятых годов прошлого века. – Х., 1915. – 187 с.
12. Гуров А. В. Гидрогеологическое исследование (изучение подземных и родниковых вод) Павлоградского и Бахмутского уездов Екатеринославской губернии в виду обводнения и орошения края, с приложением главы о полезных ископаемых (Отчет Екатеринославскому губернскому земству) – Харьков, 1893. - 564 c.
13. Горнопромышленный указатель Донецкого бассейна / Сост.: В.М.Коробков. - Х., 1901.
14. Гайворонський П.Є. Вугільні підприємства Красноармійська. – Макіївка, 2006. – 112 с.
15. Ведомость № 9-й о количестве вагонов минерального топлива, отправленных со станций Курско-Харьково-Севастопольской, Юго-Восточных и Екатерининской железных дорог за время с 1-го сентября 1899 г. по 1-е сентября 1900 года // Труды XXV Съезда горнопромышленников юга России. - Том II. Отчёты. - Х., 1901.
16. Ведомость № 14. Алфавитный список углеотправителей с показанием станций отправления и количества вагонов в 600 пудов, отправленных в 1902-1903 г. и 1901-1902 г. с сентября по сентябрь // Труды XXVIII Съезда горнопромышленников юга России / Том II. Отчёты… - Х., 1903.
17. Ведомость № 12 ежемесячного вывоза минерального топлива в вагонах в 600 пуд. с 1 сентября 1902 года по 1 сентября 1903 года, с наименованием станций отправления и фирм отправителей и с указанием рода минерального топлива: угля, антрацита и кокса в вагонах в 600 пудов // Труды XXVIII Съезда горнопромышленников юга России / Том II. Отчёты… - Х., 1903.
18. Военно-статистическое обозрение Российской империи // Т. XI. – Ч. 4 / Екатеринославская губерния. – СПб., 1850. – 186 с.
19. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами генерального штаба // Екатеринославская губерния. – Сост.: В.Павлович. – СПб., 1862. – 354 с.
20. Гайворонський П.Є. По чорне золото. – Красноармійськ, 2001. – 48 с.
21. Ведомость № 9 о количестве минерального топлива, отправленных со станций Курско-Харьковско-Севастопольской, Юго-Восточных и Екатерининской железных дорог за время с 1 сентября 1900 г. по 1 сентября 1901 г. // Труды XXVI Съезда горнопромышленников юга России / Том II. Отчёты… - Х., 1902.
22. Геология СССР. – Т. VII. Донецкий бассейн. – под ред. П.И.Степанова. – М.-Л., 1944. – 898 с.
23. Гельмерсен Г.П. Донецкий каменноугольный кряж и его будущность в промышленном отношении. Окончание / Геология, геодезия и палеонтология // Горный журнал, № 2, 1865.
24. Cборник статистических сведений по горной части на 1864 год / Аксаков Н.Н., Скальковский К.А. – СПб, 1864. – 238 с.
25. Сборник статистических сведений по горной части на 1865 год / Аксаков Н.Н., Скальковский К.А. – СПб, 1865. – 378 с.
26. Сборник статистических сведений по горной части на 1867 год / Аксаков Н.Н., Скальковский К.А. — СПб, 1867. – 363 с.
27. Носов А.А. Ведомость о каменно-угольной промышленности в 1-м округе Западной части Донецкого кряжа за 1872 год, с приложениями описаний / Горное хозяйство и статистика // Горный журнал, т. I, № 3. 1873.
28. Скальковский К. Горная и горно-заводская производительность России в 1873 году // Горный журнал, т. III. – 1875.
29. Скальковский К. Горная и горно-заводская производительность России в 1875 году // Горный журнал, т. II. – 1877.
30. Носов А.А (1-й). Об успехах горной промышленности в первом округе западной части Донецкого кряжа, в течение 1874 года / Горное хозяйство и статистика // Горный журнал, т. II, № 6. 1876.
31. Луковенко С.П. Новоэкономический рудник // Историко-краеведческий альманах «Любимый город» / Ред.-сост.: П.Е.Гайворонский. – Донецк, 2013. – с. 67-78.
32. Труды XIII Съезда горнопромышленников юга России, бывшего в г. Харькове с 20-го ноября по 4-е декабря 1888 года. – I часть (протоколы и доклады). – Х., 1889.
33. Труды XIV Съезда горнопромышленников юга России, бывшего в г. Харькове с 10-го по 24-е ноября 1889 года. – I часть (отчёты, протоколы и доклады). – Х., 1890.
34. Луковенко С.П. Гришино. «Угольная лихорадка» // Маяк, № 35 (14336), 29.08.2013.
35. Ведомость № 7-й о количестве минерального топлива, отправленного с копей, расположенных по Курско-Харьковско-Азовской, Донецкой и Екатерининской железным дорогам за время с 1-го сентября 1889 года по 1-е сентября 1890 года // Труды XV Съезда горнопромышленников юга России, бывшего в г. Харькове с 1-го по 14-е ноября 1890 года. – I часть (отчёты, протоколы и доклады). – Х., 1891.
36. Проект Караковской железнодорожной ветви общего пользования от ст. Гришино Екатерининской железной дороги к каменноугольным копям Донецко-Грушевского акционерного общества. – СПб., 1913. – 7 с.
37. Промышленная Россия: 1923-1924 г.: Справочная книга // Издание газеты «Экономическая жизнь». – В. 3-х частях / II часть. – М.-Л., 1924. – [1394] с.
38. Выгодно ли закрыть линию Рутченково – Гришино // Вестник Екатерининской железной дороги, № 57. 1924. – с. 21-22.
39. Вся Россия // Русская книга промышленности, торговли, сельского хозяйства и администрации / Адрес-календарь Российской империи. – Т. I. – Изд.: А.С.Суворина. – СПб., 1899. – [1483] с.
40. Авдаков Н.С. Доклад статистической комиссии // Труды XXVII Съезда горнопромышленников юга России. – Т. I. – Х., 1903.
41. Авдаков Н.С. О выработке статистических сведений о производительности каменноугольных и соляных копей, железных рудников и металлургических заводов // Труды XXVIII Съезда горнопромышленников юга России. – Т. I. – Х., 1904.
42. Приложение I. Добывная способность и предполагаемая производительность каменноугольных и антрацитовых копей Донецкого бассейна на 1905 год // Труды XXIX Съезда горнопромышленников юга России. – Т. I. – Х., 1905.
43. Ведомость № 9. Алфавитный список углеотправителей, с показанием отправленного ими минерального топлива с 1 июля 1904 по 1 июля 1905 года (в тысячах пудов) // Труды ХХХ Съезда горнопромышленников юга России. – Т. II. Отчёты. – Х., 1906.
44. Приложение I. Добывная способность и предполагаемая производительность каменноугольных и антрацитовых копей Донецкого бассейна на 1907 год // Труды XXXI Съезда горнопромышленников юга России (15-25 ноября 1906 г.). – Т. I. – Х., 1907.
45. Приложение I. Добывная способность и предполагаемая производительность каменноугольных и антрацитовых копей Донецкого бассейна на 1908 год // Труды XXXII Съезда горнопромышленников юга России (25 ноября – 7 декабря 1907 г.). – Т. I. – Х., 1908.
46. Ведомость № 6 ежемесячного вывоза минерального топлива со станций Екатерининской и Курско-Харьковско-Севастопольской железных дорог, с поименованием фирм отправителей за 1906/7 год, с июля по июль, с указанием кокса и антрацита, в тысячах пудов // Труды ХХХII Съезда горнопромышленников юга России. – Т. II. Отчёты. – Х., 1907.
47. Пояснительная записка к проекту сооружения Рудничной железной дороги (линии Рутченково – Лозовая и Гришино – Павлоград – Полтава). – СПб., 1912. – 21 с.
48. Итоги сплошной подворной переписи Донецкой губернии (январь-февраль 1923 г.) / Т. I. – Х., 1923.
49. Протокол заседания исполкома Красноармейского районного совета от 22.10.1944 // Державний архів Донецької області, фонд № Р-1475, опис № 2, справа № 3, арк. 360.
50. Протокол заседания исполкома Красноармейского районного совета № 8 от 24.03.1945 // Державний архів Донецької області, фонд № Р-1475, опис № 2, справа № 9, арк. 92.
51. Доклад Совета Съезда по железнодорожным вопросам // Труды XXIV Съезда горнопромышленников юга России, бывшего в городе Харькове с 25 октября по 20 ноября 1899 года // Часть I. Отчёты, протоколы и доклады. – Х., 1900.
52. Пути сообщения // Горно-заводское дело, № 15. 1913. – с. 7137.
53. Отчёт начальника горного управления Южной России за 1915 год. – Екатеринослав, 1916. – 345 с.
54. Статистические сведения о количестве рабочих, их быте, условиях жизни, заработной плате, о пластах и состоянии шахт каменноугольной промышленности по Юзовскому горному округу // РГИА, фонд № 37, опись № 75, дело № 577.
55. Сборник статистических сведений о горнозаводской промышленности в России в 1899 заводском году / Сост.: А.Лоранский. – СПб., 1901. – 476 с.
56. Авдаков Н.С. Доклад статистической комиссии // Труды XXV Съезда горнопромышленников юга России. – Т. I. – Х., 1901.
57. Гаврилов Н.И. Фабрики, заводы и рудники Екатеринославской губернии. Справочная книга. – Екатеринослав, 1903. – 402 с.
58. Каменноугольная промышленность России в 1908 году / Вып. II. Каменноугольная промышленность южной России (ежегодная статистика) // Под ред. Н.Ф. фон-Дитмара. – Х., 1910. – 207 с.
59. Отчёт начальника Горного управления Южной России за 1910 год. – Екатеринослав, 1911. – 341 с.
60. Отчёт начальника Горного управления Южной России за 1911 год. – Екатеринослав, 1912. – 108 с.
61. Приложение VII к докладу о современном положении каменноугольной промышленности. Сведения о добывающей способности и предполагаемой производительности каменноугольных и антрацитовых копей Донецкого бассейна на 1911 год // Труды XXXV Съезда горнопромышленников юга России (23-го ноября – 9-го декабря 1910 года). – Т. I. Ч. I. – Х., 1911.
62. Приложение II к докладу о современном положении каменноугольной промышленности. Сведения о добывающей способности и предполагаемой производительности каменноугольных и антрацитовых копей Донецкого бассейна на 1912 год // Труды XXXVI Съезда горнопромышленников юга России (20 ноября – 4 декабря 1911 года). – Т. I. – Х., 1912.
63. Приложение III к докладу о современном положении каменноугольной промышленности. Сведения о добывающей способности и предполагаемой производительности каменноугольных и антрацитовых копей Донецкого бассейна на 1913 год / По заключению комиссии: каменноугольной, под председательством Н.С.Авдакова, и антрацитовой – А.Е.Ландсберга. – Х., 1912 // Труды XXXVII Съезда горнопромышленников юга России. – Т. I. – Х., 1913.
64. Список фабрик и заводов России. 1910 г. / По официальным данным фабричного, податного и горного надзора. – М. – СПб. – Варшава, [1910]. – 1034 с.
65. Адрес-календарь Екатеринославской губернии на 1913 год. Справочная книга «Весь Екатеринослав» / Изд.: А.Сатановского. – Екатеринослав, 1913. – [420 с.]
66. О трассе ветвей, долженствующих обслуживать Гришинские угольные месторождения // Горно-заводское дело, № 49. 1913. – с. 8205.
67. Отчёт начальника Горного управления Южной России за 1913 год. – Екатеринослав, 1914. – 329 с.
68. Отчёт начальника горного управления Южной России за 1914 год. – Екатеринослав, 1915. – 425 с.
69. К докладу по IIа вопросу о современном положении каменноугольной промышленности. Сведения о добывающей способности и предполагаемой производительности каменноугольных и антрацитовых копей Донецкого бассейна на 1914 год / По заключению каменнокгольной комиссии, под председательством Н.С.Авдакова, и антрацитовой – А.Е.Ландсберга. – Х., 1913 // Труды XXXVIII Съезда горнопромышленников юга России. – Т. I. – Х., 1914.
70. Труды XL Съезда горнопромышленников юга России. – Т. III. Стенографические отчёты заседаний XL Съезда горнопромышленников юга России. – Х., 1916.
71. К докладу по IIа вопросу о современном положении каменноугольной промышленности. Сведения о добывающей способности и предполагаемой производительности каменноугольных и антрацитовых копей Донецкого бассейна на 1916 год. – По заключению каменноугольной комиссии под председательством Н.Ф.Дитмара и антрацитовой – М.П.Тер-Давыдова // Труды XL Съезда горнопромышленников юга России (21-29 ноября 1915 года). – Т. I. – Х., 1916.
72. К докладу по вопросу о современном положении каменноугольной промышленности. Сведения о добывающей способности и предполагаемой производительности каменноугольных и антрацитовых копей Донецкого бассейна на 1917 год // Труды XLI Съезда горнопромышленников юга России. – Т. I. – Х., 1917.
73. Описание Донецкого бассейна / Т. IV. Доставка угля от очистного забоя и по горизонтальным рельсовым путям. – Вып. I // Сост.: А.М.Терпигорев. – Екатеринослав, 1918. – 416 с.
74. Мартыненко В. В Западном Донбассе // Железнодорожник Донбасса, №№ 98 (6987), 18.08.1977; 99 (6988), 20.08.1977; 100 (6989), 23.08.1977.
75. Альбом схематических планов станций Екатерининской железной дороги. – Екатеринослав, 1917. – 578 с.
76. Стёпкин В.П., Гайворонский П.Е., Яцюк Н.Н. Красноармейский район: Люди, история, факты. – Донецк, 2003. – 239 с.
77. Пути развития Донецкого бассейна (перспективный план каменноугольной промышленности на пятилетие 1928/29 – 1932/33 годы). – Под ред. С.А.Гецова. – Сталин, 1929.
78. Показатели работы углепогрузочных станций Красноармейской дистанции пути за последнюю декаду июля, % к плану // Стахановец транспорта, № 19 (790), 8.08.1945.
79. Показатели работы углепогрузочных станций Красноармейской дистанции пути за первую декаду августа, % к плану // Стахановец транспорта, № 22 (793), 18.08.1945.
80. Булавіна Н.І. Історія шахти № 49 (дослідницька робота). – Гришине, 2010. – 14 с.
81. Указатель действующих в империи акционерных предприятий. – Под общ. ред. В.А.Дмитриева-Мамонова. – СПб., 1903.
82. Сравнительная ведомость № 12 количества вагонов в 600 пуд. минерального топлива, отправленных шахтовладельцами и арендаторами копей из горнозаводского района юга России в 1902 году, с показанием количества вагонов. отправленных в 1898, 1899, 1900 и 1901 годах, с января по январь // Труды XXVIII Съезда горнопромышленников юга России / Том II. Отчёты… - Х., 1903.
83. Сравнительная ведомость № 14 минерального топлива, отправленного шахтовладельцами и арендаторами копей из горнозаводского района юга России в 1900, 1901, 1902, 1903 и 1904 годах, в тысячах пудов, с января по январь // Труды ХХХ Съезда горнопромышленников юга России. – Т. II. Отчёты. – Х., 1906.
84. Ведомость № 11а. Приложение к докладу комиссии о современном положении каменноугольной промышленности // Труды XXXIII Съезда горнопромышленников юга России (28 ноября – 12 декабря 1908 г.) – Т. I. – Х., 1909.
85. О трассе ветвей, долженствующих обслуживать Гришинские угольные месторождения // Горно-заводское дело, № 49.1913. – с. 8205.
86. Каменноугольная промышленность России в 1914 году. – Вып. I. – Ежемесячная статистика. – Под ред. Н.Ф. фон-Дитмара. – Х., 1915. – 61 с.
87. Ведомость № 6 ежемесячного вывоза минерального топлива со станций Екатерининской и Курско-Харьковско-Севастопольской железных дорог, с поименованием фирм отправителей с 1-го июля 1904 года по 1-е июля 1905 года, с указанием кокса и антрацита, в тысячах пудов // Труды ХХХ Съезда горнопромышленников юга России. – Т. II. Отчёты. – Х., 1906.
88. Луковенко С.П. Александровский рудник // Маяк, № 46, 13.11.2014. – с. 11.
89. Вся Украина и АМССР на 1929 год. – Одесса, 1929. – 968 стб.
90. Открытие нового рудника / Местные известия // Горно-заводской листок, № 119. 1908. – с. 10801.
91. Правление акционерного общества каменноугольных копей «Григорьевка-Гришино» // Государственный архив Донецкой области, фонд № 184, опись № 1, дело № 1.
92. О подъездных путях общего пользования / Доклад Совета Съезда по железнодорожному вопросу // Труды XXXVI Съезда горнопромышленников юга России (20-го ноября – 4-го декабря 1911 года). – Т. I. – Х., 1912. – с. VII-48-52.
93. Пути сообщения / О постройке железнодорожной линии Рутченково – Гришино и Северных ветвей от ст. Гришино // Горно-заводское дело, № 11. 1914. – с. 8708-8709.
94. Хроника Совета Съезда горнопромышленников юга России // Горно-заводское дело, № 41. 1914. – с. 9784-9785.
95. Сооружение линии Рутченково – Гришино – Доброполье // Горно-заводское дело, № 44. 1914. – с. 9917-9918.
96. Коммерческая записка о проектируемой линии Цареконстантиновка – Гришино – Краматорская. – Петроград, 1916. – 49 с.
97. Доклад Совета Съезда по железнодорожным вопросам // Труды XLI Съезда горнопромышленников юга России. – Т. I. – Х., 1917.
98. Иславин В.И. Обзор каменноугольной и железоделательной промышленности Донецкого кряжа / Горное и заводское дело // Горный журнал, т. I, № 1. 1875. – с. 37-95.
99. Доклад Совета Съезда по железнодорожным вопросам // Труды XXIV Съезда горнопромышленников юга России, бывшего в городе Харькове с 25 октября по 20 ноября 1899 года // Часть I. Отчёты, протоколы и доклады. – Х., 1900.
100. Гаевский В.А. О постройке новых железных дорог // Труды XXV Съезда горнопромышленников юга России. – Т. I. – Х., 1901.
101. Стёпкин В.П. Карпов Виктор Иванович / Донецк: история, события, факты. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://infodon.org.ua/pedia/818.
102. Ведомость № 9. Алфавитный список углеотправителей, с показанием количества отправленного ими минерального топлива с 1 июля 1906 по 1 июля 1907 г. (в тысячах пудов) // Труды ХХХII Съезда горнопромышленников юга России. – Т. II. Отчёты. – Х., 1907.
103. Шахты Кураховки. Сведения из архивов / Между терриконами. Кураховский форум [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kura.kievrus.com/viewtopic.php?p=53.
104. Справочная книга «Фабрики, заводы и рудники Донецкого бассейна. 1909 год». - Изд.: Е.С.Элькина. - Х., 1901.
105. Статистический справочник Сталинского округа. – Сталин, 1928.
106. Селидово – начало начал // Информатор, № 19, 10.05.2012. – с. 11.
107. Труды XIX Съезда горнопромышленников юга России, бывшего в г. Харькове с 5-го по 14-е октября 1894 года / Отчёты, протоколы, доклады и стенографические отчёты заседаний. – Х., 1894. – 513 с.
108. Земля шахтёрской славы: История города [Селидово] // Наша зоря, № 36, 08.09.2011. – с. 1-3.


При підготовці й написанні тексту даної роботи автору допомагали матеріалами, консультаціями, цінними зауваженнями і побажаннями наступні краєзнавці: Батицький В.М., Білоконь Д.П., Кордюков В.В., Луковенко С.П., Петкау В. Також слід зазначити, що цієї роботи не було би без співпраці її автора із автором сайту «Шахти і рудники Донбасу» (https://tw1npeaks.blogspot.com/) – Кулішовим М.В.